Зоря

Глава 6 НІЧНІ СТЕЖКИ

     Згубець! Хлопець позадкував, спотикнувся, упав. Дурень! Символ світла блиснув так нахабно. Убивець! Над головою занесено меч. Зухвалець! Сміливо дивиться смерті у вічі... Винуватець! Меч опустився долі... 

      Естер прокинулась у другій половині дня. Поїла залишений на її столі холодний обід і пішла гуляти містом. Мара займала значну площу. Як дівчина помітила, ельфи надавали перевагу середнім і верхнім поверхам, поруч із землею у деревах рідко траплялись вікна або двері. Пересувались ельфи здебільшого мостами що з'єднували дерева, а їх тут було безліч. Естер піднялась вверх, і хоча вона не дуже зручно почувалася так далеко від землі, вся краса ельфійського міста відкривалася саме тут. Дівчина бачила висотні тераси зі столиками, вичурні балкони і дивовижні клумби. Квітів було дуже багато, як вони росли тут, фактично, у цілковитому затінку, залишалося загадкою.
       Всі кого зустрічала Естер з нею віталися, проте таких було не багато, Мара взагалі виглядала на диво малолюдною.
       – Добридень, Естеро! – до дівчини підійшов типовий тутешній ельф – одягнений у темний розшитий одяг вродливий чорноволосий кароокий... із густими вусами... – Моє ім'я Ярем.
       – Добрий день!
       – Я спостеріг як ви тиняєтесь містом, – доброзичливо мовив він, – Якщо бажаєте, я можу влаштувати вам екскурсію.
       – Залюбки! – погодилась дівчина.
       Ярем повів Естер, розказуючи про дива та особливості Мари:
       – Основні джерела світла вночі – сонячні кристали, вони водночас є джерелами енергії а також носіями знань.
       Естер спостерігала за своїм екскурсоводом. Такою грацією рухів серед людей могли похвалитися, хіба що, досвідчені танцюристи, і це при тому, що Ярем – найнезграбніший ельф, з усіх, кого вона бачила. Крім того, його було надзвичайно приємно слухати, й не тільки через красивий голос, він наче іншою мовою говорив, і хоча слова були звичні, звучання їх було вельми дивним і мелодійним.
       Багато чого цікавого ельф їй розказав, врешті Естер сказала:
       – Чесно кажучи, я зовсім інакше уявляла собі ельфів. Ви мені нагадуєте більше гуцулів-відлюдників, що змогли відкрити таємниці природи, аніж істот із легенд.
       Ярем засміявся.
       – Ти близька до істини, Естеро! Адже ми не чистокровні ельфи, то про них ти чула у легендах і казках. Колись вони жили і процвітали у Серці цього Лісу. Але один негідник підбурив третину підданих і посеред ночі підняв повстання проти короля. Тоді почалася битва, жахлива і кровопролитна, вона збереглася у нашій історії як Перша Нічна Війна. Зрадники були переможені, ті з них що вижили були прокляті і вигнані геть, саме вони й стали першими дітьми ночі. Інші ельфи з невідомих нам причин вирішили покинути Серце Лісу. І тоді вони зустріли людей, чиїх нащадків названо гуцулами. І такі вже були то файні хлопці і такі вродливі дівчата, що декотрі ельфи у них закохалися, та й так і залишились із ними жити. Кажуть, що наші пращури могли поділитися безсмертям з однією людиною. Ось так і з'явився мій нарід.
       – А як вони змогли порозумітися, тобто якою мовою вони говорили?
       – Ельфійською, певна річ. Врешті, наша мова хоч і зазнала певних змін залишилася тою самою.
       – Хотіла б я її почути!
       Ельф знову засміявся.
       – Ти вже чуєш! Я з тобою вже не одну годину розмовляю!
       – Що? Українська? Але ж... – Естер від подиву не могла підібрати слів, – Але ж це мова людей... чимало хто нею говорить!
       – Та частина ельфів, що таки покинула Карпати, розбрелася по землям, частина яких склала територію сучасної України. Й усюди, де вони були, залишали свій слід, власне це одна із причин чому українки вирізняються вродою. У тобі також тече ельфійська кров.
        Ярем привів Естер до свого дерева. Він був хранителем знань і жив у бібліотеці. Спочатку ельф показав дівчині залу зі старими сувоями, а потім провів до кімнати, стіни якої були вкриті кристалами.
        – Кожен кристал несе у собі певні знання, – казав Ярем, вказуючи рукою на стіни, – Записи про пізнавання або чийсь життєпис. Більшість сувоїв, що ти бачила, також вже записані на кристалах.
        Посеред кімнати стояв великий білий горизонтальний диск, дещо увігнутий до центру, він мав невеликий отвір посередині. На прохання дівчини продемонструвати роботу кристалів, Ярем підійшов до того диску і щось клацнув на панелі поруч із ним. На диск викотилась кристалічна куля, скотилася до центру і зупинилась, накривши собою отвір. Вікна зачинилися. Диск почав світитися, через кілька секунд над ним з'явилася кольорова тривимірна голограма чийогось родоводу.
        – Що це?
        – Це твоє родове дерево. Точніше, відома нам частина. Усі зображення були відновлені з портретів і гравюр сучасників.
       – Моє? – здивувалася дівчина, – Стривай, то Святослав Тінеборець на верхівці?
       – Так, саме він, – Ярем провів руками по зображенню, збільшивши портрет пари на верхівці дерева.
       – Це його дружина? Така вродлива... стривай, вона, що ельфійка? – Естер не повірила своїм очам.
       – Так. Після його славетної перемоги будь-яка жінка вважала за честь стати його дружиною. Святослав обрав Мелашку.
       – То серед ельфів є мої родичі?
       – Нажаль, вже ні, – Ярем знову зменшив зображення і вказав на кілька гілок дерева, – Ось ці жили у Марі. Амулет передавався між ними. Але всі в різний час загинули у сутичках із дітьми ночі, раніше їх було чимало. Останньою була Мирослава, вона надихала нас під час Третьої Нічної Війни.
       – Але що із іншими гілками? Вони також обриваються...
       – Ми давно перестали відстежувати родовід зі сторони людей. На скільки мені відомо, оце твій прапрадід, – ельф вказав на суворого темноволосого чоловіка у сірій сорочці із закатаними рукавами і темних штанях.
       Естер ще якийсь час розглядала своїх пращурів, але це майже не мало сенсу: Ярем мало знав про тих, що жили серед людей.
       Врешті ельф вимкнув голограму, Естер вже розвернулася щоб піти до іншої кімнати, але Ярем її окликнув:
       – Естеро! – дівчина обернулась. Ельф нервував, – Насправді, я не просто так тебе сюди привів... Розумієш, той амулет, що висить у тебе на шиї ... Око Єдинорога... я гадаю, що він може... може мати у собі певні знання... Якщо ти дозволиш, я б хотів його дослідити.
       – Що ти думаєш там записано? – Естер зацікавила пропозиція Ярема.
       – Я не знаю. Записати щось на існуючий кристал неможливо. Всі носії знань створюються вже наповненими відповідно до того яке послання вони несуть. Тож ні ельфи ні люди нічого помістити на нього не могли. Якщо там щось є, то це – послання від Єдинорога.
       – Гаразд, – дівчина зняла амулет і передала його ельфові.
       Ярем взяв камінь і обережно поклав його у центр диску. Як і минулого разу з'явилась голограма, проте Естер нічого не могла на ній зрозуміти. Ельф крутив зображення, збільшував, потім знову зменшував... якісь дивні фігури і лінії, жодної впорядкованості не простежувалось.
       – Цікаво, – задумливо протягнув Ярем, – Певна структура присутня, але жодного запису я розпізнати не можу. Є кілька можливих пояснень. Перше – нічого тут немає і ніколи не було, а дивна структура лише збіг. Друге – записи були, але вони пошкоджені часом чи магією... І третє, найбільш ймовірне на мій погляд, – знання тут є, але я не можу їх розпізнати. Насправді, було б дивно, якби це послання виявилося записаним у звичній мені формі, – ельф замовк і замислився. Десь із хвилину він простояв нерухомо, потім заговорив, – Якщо ти дозволиш, я зроблю собі пару і спробую розібратись із цією загадкою.
       – Лише за умов, що коли тобі вдасться таки щось прочитати, ти негайно сповістиш про це мені. До того ж, це має бути таємницею, не дивлячись на те, що там може виявитися ніхто більше не має про це знати.
       – Згода! – зрадів ельф. Через хвилину він повернув дівчині амулет.
       Назовні Ярема та Естеру перестрів Гнат. Король і королева знову запросили Естер на вечерю. Дівчина не хотіла туди йти, проте по словам ельфів, проігнорувати особисте запрошення правителів означало проявити крайню зневагу до них. Естер домовилися зустрітися з Яремом ще раз завтра, взяла Гната під руку, й як і вчора він повів її до палацу у кроні дерев.
        Настала черга ельфів розказувати свої історії. Усі, хто сидів поруч, бажали повідати Естер про те, як вони допомогли королю або королеві вчинити подвиг. Кожна розповідь була просякнута завуальованою похвалою і лестощами до всіх вищестоячих чинів, про свою персону мовець також не забував. Більшість говорили про Третю Нічну Війну, коли до ельфів приєдналися люди і вони разом під керівництвом Ригіра та Ївги розбили військо дітей ночі на чолі з Червоним Князем.
        Естер здебільшого мовчала, їй було відразливо слухати приторно-солодкі вихваляння ельфів вона боялася, що коли заговорить, то назовні виллється весь той потік сарказму і обриди що вирував у її думках. На щастя, її враженнями ніхто не цікавився.
        Вечір був нестерпно довгим, через певний час дівчина перестала слухати всі ці промови, однаково вони насправді призначалися не їй.
       Нарешті, правителі пішли. Естер тотчас підскочила щоб якнайшвидше забратися геть.
       Вона заскочила до свого помешкання лише щоб забрати скіпетр і рушила до виходу з міста. Та її зупинив Гнат, стежив не інакше, у нього у руках була зброя.
       – Куди це ти зібралась? – запитав він.
       Естер була вкрай невдоволена тим, що їй не вдалося безперешкодно залишити Мару.
       – Я йду шукати єдинорога.
       – Вночі?
       – А, власне, чому ні? – не обов'язково було відповідати так нахабно, але дівчину ельфи вже не на жарт дратували.
       – Цей ліс вкрай небезпечний і при сонячному світлі. Зараз ти нікуди не підеш! – владно наказав принц.
       – І що ти зробиш? Замкнеш мене? Оце тобі й гостинність! – із викликом мовила Естер.
        Декотрий час Гнат напористо дивився їй у вічі, дівчина злилась і не збиралась відводити погляд.
       – Ні, не замкну, – врешті відповів ельф.
       – От і славно. На добраніч, – Естер пішла вперед, обходячи набридливого співрозмовника, але він перегородив їй шлях.
       – Якщо ти справді підеш у Ліс, то лише у моєму супроводі! – наполегливо сказав Гнат.
       – О! Яка честь, вельможний принце! – Естер не втрималась і передражнила пафосну мову ельфів, – Та прошу, не обтяжуйте себе піклуванням щодо моєї персони!
       – Я не дам тобі піти самій, – Гнат не звернув увагу на блазнювання дівчини.
       – Мені не потрібна твоя охорона! – різко відмовила Естер, – Ти знову будеш стріляти по Інгварові!
       – Нехай тільки дасть на те привід!
       – Та для тебе саме його існування вже привід! – дівчина майже кричала. Ельф не відповів. Естер зітхнула і мовила спокійніше, – Будь ласка, залиш мене, я не хочу, щоб ти йшов зі мною.
       – Вибач, та я не можу покинути тебе напризволяще, – принц говорив владно, було видно, що заперечень він не прийме Естері довелося погодитися на його умови.
       Вони йшли лісом, вже стемніло і Гнат увімкнув свою рунку для освітлення, смертоносні кілки яскраво засяяли.
        – Добрий вечір, – прозвучав із темряви голос Інгвара.
       Гнат перехопив зброю, направивши її у сторону з якої линула мова, кілки рунки розійшлися, і були готові вразити ціль. Вампір вийшов у світло, на ельфа він навіть не дивився, схоже, його абсолютно не хвилювало, що він знаходився на прицілі.
        – Привіт! – Естер була рада бачити Інгвара, але його присутність, м'яко кажучи, привнесла напруги в атмосферу.
        – Навіщо ти прийшов? – гаркнув Гнат.
        – Я бажаю скласти Естері компанію, – вампір дивився виключно на дівчину.
        – Ти тут зайвий!
        – Я піду геть тільки якщо того Естер попросить, – Інгвар говорив у своїй унікальній манері: тихо, але чітко, виразно, легко і майже без емоцій.
        Гнат з надією глянув на дівчину. Естер хотіла, щоб Інгвар пішов з ними, але боялася, що може виникнути конфлікт. Можливо все ж вдасться спровадити надокучливого ельфа.
        – Я буду рада, якщо ти підеш зі мною, – відповіла вона. А може, вдасться переконати Гната, що Інгвар не такий вже й поганий.
        – Естер, – ельф говорив повільно, невдало приховуючи роздратування, – Його присутність може накликати на нас небезпеку, і разом із ним ми певно не зустрінемо Єдинорога.
        – Він сам тобі це сказав? – Інгвар тільки зараз глянув на ельфа. Здається, Естер почула ледь чутну нотку сарказму у вампіровім голосі.
        Гнат розізлився, він хотів ще щось сказати, але дівчина його випередила:
        – То ходімо вже кудись!
       Ельф промовчав. Рушили. Гнат не спускав очей з Інгвара і тримав зброю напоготові. Вампір же навпроти – виглядав розслабленим. Це напружене мовчання, врешті осточортіло Естері.
        – А скільки всього у Лісі ельфійських міст? – запитала вона.
        – До Другої Нічної Війни, – почав Гнат, – Було чимало невеликих поселень і 5 великих міст, найбільше з них – Мара – столиця. А зараз тільки воно і залишилось, в усякому випадку інших нам знайти допоки не вдалося. І це все через таких як він! – ельф вказав на Інгвара.
        – Не варто звинувачувати дітей ночі в усіх своїх проблемах, – відповів вампір.
       – Та що ти...
          Естер не дала йому завершити:
       – То ви не знаєте напевне скільки ельфів живе у Лісі?
        – На жаль, так.
        – Як це можливо?
        – Це все клятий щит! – ельф відповідав емоційно, – Через нього Мару дуже важко відшукати. Декотрі з тих, хто вирушав на пошуки інших міст, не повернулися, інші казали, що ледь змогли знайти дорогу назад. Крім того, щит блокує всі поклики, роблячи неможливим віддалене спілкування. Кілька разів ми намагалися виростити дерево-маяк за межами куполу, але це так і не вдалося – з якихось причин воно кожного разу віддалялось від міста допоки зовсім не зникало.
       – Тоді чому ви не вимкнете щита?
        – Ми б із радістю це зробили – від нього більше шкоди аніж користі. Та він має магічну природу і нам не підвладний, – Гнат кинув недоброзичливий погляд у сторону Інгвара, – Його поставив вампір. Це ще один доказ того, що жодна темна істота не може вчинити нічого доброго, навіть якщо хоче!
       – До чого ж люблять ельфи проголошувати закономірності там де їх нема, – байдуже мовив вампір.
        – Як це сталося?
        – Це одна із найтрагічніших сторінок нашої історії. Найславетнішими правителями ельфів всіх часів були Тодор Великий і Сахвея Премудра. За їх правління було досягнуто вершини розквіту нашого народу: народжувалося багато дітей, будувалися нові міста, знавці робили одне відкриття за іншим, нарешті налагодились стосунки із людськими королівствами... – за цих слів Інгвар фиркнув. Гнат покосився на вампіра, але продовжив, – Хтозна, яких вершин досяг би мій нарід, якби не почалася війна, що згодом отримала назву Другої Нічної. Князі темряви зібрали таку армаду, що навіть об'єднана армія ельфів і людей не змогла дати їм гідного супротиву. Діти ночі пройшли весь Ліс, знищуючи все живе на своєму шляху: остаточно винищили грифонів. Навіть вбили Дракона – Захисника Лісу! Лише Єдинорога проклятим виродкам знайти не вдалось.
       Під час війни правителі зникли, що сталося з королем і досі не відомо, а королева... вона повернулася у Мару по завершенні війни... проклятою... вампіром... Її прийняли. Сахвея боролася з прокляттям але врешті не втримала себе, поруч були її друзі і її син – спадкоємець... вона убила їх усіх. Коли ж врешті отямилась і зрозуміла, що накоїла, то у розпачі оточила Мару магічним щитом, щоб жодне дитя ночі не увійшло у місто. Після цього вона вийшла на сонце і згоріла у його промінні.
        Інгвар мовчки вислухав розповідь Гната після чого заговорив:
        – Ви, ельфи, у виправдання своєї нищівної поразки вказуєте на велику чисельність армії темряви. Але замовчуєте, те, що самі себе зробили вразливими перед нею і сприяли зростанню її чисельності. У своїй мнимій величі, ви стали беспечними, бавились із магією, забули про свою вибраність чинити добро, повелися з людьми і за прикладом найгірших із них вподобали зло, жорстокості і розпусту. Тому, коли прийшли князі, більшість ельфів вже були під прокляттям і через те нездатні опиратись їх закляттям.
        – Та хто ти такий, щоб звинувачувати моїх предків! – Гнат зупинився і говорив Інгварові в обличчя. Естер бачила, як напружилась рука в якій він тримав рунку.
       Вампір дивився на Гната зверху вниз. Він заговорив тихо але з натиском:
        – Тобі, шановний принце, належить знати, що твої предки позабули включити в історію власні гріхи і помилки.
       Чоловіки стояли обличчя до обличчя і напруга зростала.
       Естер та втиснулась між ними, обличчям до ельфа і підхопивши його під руку потягнула вперед.
       – Скажи, Гнате, а які тварини тут водяться? – це було перше питання, що спала на думку. Дівчина говорила швидко і нарочисто безтурботно, – Ти певне вправний мисливець!
       Гнат дав себе увести і почав відповідати на питання.
       Вампір і ельф ще кілька разів за ніч ледь не повбивали один одного. Повернулася до оселі дівчина вкрай втомленою: необхідність постійно вгамовувати перепалки Інгвара та Гната її виснажила. Естер заснула швидко.
              Ріки крові під червоним сонцем... Рівними рядами вишукувалось ельфійске військо – декілька сотень осіб, на обличчі кожного – готовність йти до кінця. Навпроти них – невпорядкована чорна маса: мольфари, перевертні, вампіри... Їх безліч, вони жадають крові. За ними на скелі стояв Вольдемар; один його наказ і чорне військо рушило у бій...
       Ріки крові під червони сонцем... Вольдемар та Інгвар б'ються на мечах, обидва регочуть злісно і моторошно, а під їх ногами тріщать кістки полеглих..
              Естер прокинулась у холодному поті. Сновидіння її збентежило, намагаючись викинути його із голови дівчина поспішила на зустріч із Яремом.
        Ельф повів дівчину на найвище дерево у Марі, тут розташувалась обсерваторія з потужними телескопами. Естер також побачила тут те, що вона б назвала комп'ютерами, вони керувалися за допомогою вигнутої кристалічної сенсорної панелі, вертикальна її частина була рівною і містила основну частину зображення. А нижня – горизонтальна, мала різноманітні нерівності, нею користувалися подібно до клавіатури. На екранах були зображення планет, зірок чи цілих галактик з незрозумілими дівчині символами. Поки дівчина розглядала все це Ярем розповідав:
       – Кожен ельф – знавець якоїсь галузі або навіть кількох. Є у нас живезнавці, землезнавці, небознавці...
       – Хто-хто? – перепитала Естер.
       – Живезнавці займаються вивченням всього живого, себто рослини і тварини. Землезнавці досліджують різноманітні речовини, їх утворення і взаємодію, зокрема саме вони створюють кристали.
       – А небознавці спостерігають за небом – здогадалась дівчина.
       – Так, – Ярем посміхнувся.
        Супутники піднялись на самісінький вершечок дерева. Видовище було неймовірним: Мара знаходилася на пагірку посеред величезної долини, а довкола височіли могутні гори, майже повністю вкриті лісами. На чималій відстані від ельфійського міста виднілося велике темне озеро.
       Ярем вказав дівчині на найближчу гору, там на схилах щось біліло, як виявилося то – стада овець.
       – Декілька родин доглядають за ними, – розказував ельф, – Приблизно раз на тиждень вони приводять невелику кількість тварин для потреб міста, зокрема для приготування м'ясних страв. Також вони забезпечують нас молоком, сирами і вовною.
              Вечором знову довелося йти до правителів. Естер з усіх сил намагалася не позіхати надто часто: усі розмови ельфійської еліти були для неї нудними, а декотрі й малозрозумілими. Тому дівчина неабияк зраділа коли вони скінчились.
       Сьогодні вона також хотіла вирушити у Ліс. Намагаючись уникнути зустрічі із Гнатом вона пішла іншим шляхом. По дорозі дівчина помітила дивне дерево на околиці міста. Воно все було обвите квітами і усіяно сонячними кристалами, здебільшого рожевими, яких ніде у місті більше не було. Естер обійшла дерево навколо і зупинилася навпроти входу, жодного вікна тут не було, сходів також. До неї підійшов ельф, дівчина так і не зрозуміла звідки саме він з'явився.
        – Добрий вечір, Естеро, – привітався він. Схоже, вже всі тут знають як її звуть, – Моє ім'я Мина.
        Цей ельф мав дещо прим'ятий і розтріпаний вигляд, крім того у нього було сиве волосся, чого дотепер дівчина не бачила у тутешніх. Одяг на ньому був коричнево-чорний, а у руках – різьблена палиця на яку він спирався при ході, хоча не схоже, що вона йому потрібна. Але незвичне якесь у неї верхів'я... та це ж топірець! Дивне знаряддя із маленьким лезом і довгим руків'ям.
        – Добрий вечір... Скажіть, будь ласка, а що це? – запитала Естер, вказуючи на дивне дерево.
        – Це – спочивальня, – охоче відповів новий знайомий.
        Естер вже затямила, що не всі слова ельфів мають звичне їй значення. На чиїсь покої це дерево не було схожим...
        – І хто ж там... спочиває? – запитала вона.
        – Там наше сонце! – натхненно і звеличено почав Мина, – Наша зоря! Героїня і спасителька! Мирослава!
        Естер вже чула це ім'я, за вечерею, декілька ельфів мимохідь згадували його у своїх розповідях і Ярем розповідав щось про неї коли говорив про Естерин родовід. Здається, Мирослава пала у бою. Схоже, це дерево було мавзолеєм, або що.
        – Що ж вона зробила? – запитала дівчина.
        – О! Цього не злічити! – ельф говорив дуже пафосно, але водночас щиро, – Вона сміливо йшла у темряву і освітлювала шлях! Вона підбадьорювала і вела за собою! Вона сяяла! Пітьма їй зізналась у підступі і ми перемогли у війні!
        Неоднозначне враження справляв Мина і його слова. Дивний він якийсь.
        – Схоже, вона була видатною особою, – обережно підсумувала Естер.
       Ельф хрипло засміявся, але сміх той був сумним.
        – Не те слово! – ельф вмить змінився в обличчі, став серйозним, свердлив Естеру поглядом кілька секунд, після чого змовницьки прошепотів, – А хочеш... хочеш подивитися на неї?
        – А можна? – не те щоб дівчина справді прагла споглядати рештки ельфійської героїні, але все ж Мина розпалив її цікавість.
        – Тобі, обранко Єдинорога, можна.
       Мина легко вклонився Естері і відкрив перед нею двері спочивальні. Свій топірець він полишив при вході і вони увійшли всередину. Супроти очікувань приміщення було доволі світлим. Полий стовбур був весь усіяний кристалами, але не тими, що освітлювали місто, а іншими, прозорими, вони відбивали і розсіювали місячне сяйво, що просочувалось крізь щілини у деревині. Неймовірний аромат поширювали квіти, вся підлога була усіяна ними. Виняток становила лише стежина, що вела до підвищення.
       Естер підійшла ближче, перед нею лежала молода ельфійка. Мирослава наче спала, лише квіти, що обвили її тіло вказували на те, що вона давно вже не ворушиться. Вродливе обличчя було спокійним, світло-русе волосся сріблилось у місячному світлі. Естер обережно торкнулася її руки...
       – Вона тепла!.. – вирвалось у неї. В Інгвара руки й то холодніші! Виходячи із розповідей ельфів остання їх війна закінчилась не менш як піввіку тому. Все це ніяк не укладалось із побаченим, – Але як?..
       Мина став при узголів'ї ложа і почав швидко і тихо говорити:
       – Вона не належала темряві і темрява не мала місця у ній... але її зрадили, а я не захистив, заблизько підпустив отруєний плющ. Пітьма вразила її... Та не підкорила! І не на вічно! – ельф водив руками у обличчя Мирослави, наче пестив її, але шкіри не торкався, – Я тремчу в очікуванні дня коли вона прокинеться! Щоб знову бачити її сяйливі зелені очі! Я боюся тої доби коли вона встане на ноги! Тоді місяць замкне свій шлях! Він страшний! Всяк його боїться, крім туману й хмар... але серед пітьми яскравішого нема, і його більше не стане! Темні будуть ночі! І як ніколи нам буде потрібна Мирослава!
       Нісенітниця якась... Схоже, цей ельф не при своєму розумі...
       Естер позадкувала до виходу, Мина був цілком захоплений Мирославою, продовжував щось шепотіти їй. Естер була вже у самих дверей коли він окликнув її:
       – Тікай, дівчино, тікай! Та не втечеш! Смерть за тобою рушила, вона сонцем означена і місяцем кликана!
       Естер поспішила забратися геть.
       Якимось чином Гнат знайшов Естеру і знову наполягав на супроводі. Дівчина більше не опиралася. Вона запитала його за Мину.
       – Він один із найстарших ельфів у Марі, – почав Гнат, – Пережив Другу Нічну Війну. Але під час бою трапив до рук Чорного Князя, той міг звести з глузду будь-кого своїми ілюзіями. Це й сталося з Миною, йому вдалося вижити, але відтоді його розум заслаб, йому марились жахіття, він став дуже тривожним і навіть небезпечним... особливо, кажуть, діставалось нашій живезнавиці.
       Мирославі якимось чином вдалося заспокоїти його бентежну душу і Мина став майже нормальним. Смерть нашої героїні нанесла йому новий удар і відтоді він марить її пробудженням. Хоча й сам визнає, що душа Мирослави покинула тіло.
       – Як взагалі можливо, що вона лежить там така... наче жива, наче лише спить?
       – Вважається, що це – результат чар, якими її убив Червоний Князь. Взагалі-то після смерті обох князів будь-яка їх магія мала б розвіятись... хоча напевне має пройти певний час.
       – Хіба око єдинорога не захищає від чар?
       – Зазвичай так і є. Невідомо чому сталося так. Мирослава взагалі полишила нам багато запитань. Я зовсім юний був тоді, у боях участи не брав, але спостерігати за нарадами мені дозволяли. Вона інколи кудись зникала, а поверталася зі знаннями щодо планів ворога. Усі наші спостерігачі не могли зрівнялися із нею. Завдяки Мирославі ми перемогли. Але як їй це вдалося залишилось загадкою, можливо це якось пов'язано зі станом її тіла тепер.
              Як і минулої ночі до Естер і Гната приєднався Інгвар. Розмови велися так само напружено і агресивно, дівчині доводилося постійно збивати градус цього протистояння. Але нічого вартого уваги не сталося.
              Наступрого для Ярем повів Естер до зброярні. Він разом з іще одним ельфом – місцевим майстром, розказували дівчині про старі і сучасні види озброєння.
       – Уся Друга Нічна Війна пройшла із мечами, бартками і луками, і хоча, вони у нас завжди були кращі за людські, із новою зброєю їм не тягатись, – цими словами почалася екскурсія.
       Сучасна ельфійська зброя була енергетичною – вражала ціль на відстані і мала велику точність, за бажанням власника оглушала або вбивала. Ззовні від Гнатової рунки відрізнялась лише верхів'ям – замість щільно стулених кілків – суцільний круглий або овальний кристал. Звалася така штука "світловим посохом". І справді вона була схожою на чарівничий посох, що вистрілював малими магічними шарами.
       Нарікали ельфи на невразливість вампірів до подібної зброї, усі їх великі знавці так і не придумали нічого кращого за стрільбу по упирям кілками.
       – Найкращий спосіб убити вампіра – відсікти йому голову, – зайшовся майстер, – Проте, щоб уразити його на відстані треба інше – пробити досить велику дірку у тілі, бажано крізь серце. Важливо щоб снаряд пройшов на виліт, інакше тварюка зможе зцілитися випивши крови.
       Ще один гібридний вид зброї – глефа, схожа на спис, але зроблене з кристалу лезо було значно більшим і односічним.
       Завершився показ переглядом ножів, кинжалів і барток – невеликих топірців на довгому руків'ї, саме таку Естер бачила у Мини. Більшість лез були зроблені із кристалу. І хоча сучасному ельфові вони не так вже й були потрібні, кожен чоловік бажав мати у себе щонайменше один ніж і обов'язково хорошу бартку – вона була частиною традиційного вбрання.
       У цю колекцію добре б вписався бабусин кристальний стилет, напевне він таки має якийсь стосунок до ельфів, але схоже це так залишиться однією із багатьох Маріїних таємниць.
              Так і проходили дні, спочатку – пізнавальні прогулянки з Яремом, потім – нудна вечеря з правителями, і до світанку – пошуки єдинорога у супроводі Гната та Інгвара. На відпочинок припадала перша половина дня, Естер часто бачила сни – майже завжди жахіття. Судячи по тому, що дівчина встигла дізнатися, всі вони стосувалися Другої Нічної Війни – найжахливішої події цього лісу. Декотрі із них були схожі на чиїсь спогади і цілком могли бути реальністю. Естер нікому не розказувала про те що бачила: не хотіла щоб її вважали наляканою. Але все ж ці сновидіння її непокоїли.
               Одного вечора Гнат поступився правом супроводити Естер у Ліс на користь Матвія. Але спершу знахар запропонував відвідати поранених Естериних рятівників. Дівчина погодилась.
       Вони підійшли до великого дерева, стовбур якого був схожий на гігантське мереживо завдяки значній кількості зелених непрозорих веретеноподібних вікон, кожне висотою десь в три метри. Великі двустворчаті двері починались від самої землі без порогу, праворуч від них починалися пологі сходи, що обвивали усе дерево.
       Перед тим як увійти до лазарету Матвій мовив:
       – Естеро, вони втратили близьких. Будь ласка, май на увазі, що не всі їх слова зараз достатньо зважені.
       Із середини вікна були прозорими і навіть зараз у вечірній час пропускали багато світла. У центрі великої зали із високою стелею стояла дуже широка колона, у ній були двері, напевне, там окреме приміщення. Довкола колони вились ще одні сходи, значно крутіші за зовнішні. Перпендикулярно до стіни на поважній відстані одне від одного стояли овальні ліжка. Стіни, стеля, поручні сходів та всі інші неробочі поверхні були обвиті живими квітучими рослинами.
       Естер побачила лише двох пацієнтів. Першою була ельфка зі світлою короткою стрижкою, не надто вродлива по міркам лісового народу, її права рука висіла на перев'язі. Другим був чорнявий ельф із короткою але густою бородою, він мав дуже втомлений вигляд, явних уражень на ньому не примічалося. Напевне, ще був хтось третій, бо невелика частина приміщення була відокремлена спадаючими ліанами, більш за все ця завіса нагадувала балдахін над ліжком.
       – Кажу я тобі! – говорила ельфійка до свого сусіда, у її голосі звучав розпач, – Рано його до загону долучили! Йому ще тренуватись потрібно було!
       – Все було зроблено як треба, – відповів другий, він говорив повільно, складалося враження, що кожне слово йому дається важко, – Вгамуйся, будь ласка.
       – Добривечір, друзі! – голосно мовив до них Матвій, – Естеро, це Олесь та Варка.
       – Доброго вечора, – привіталась дівчина, – Дозвольте висловити свою вдячність за мій порятунок, а також щирі співчуття з приводу ваших втрат.
       Олесь уважно дивився на Естер поки та говорила і у відповідь лише стримано кивнув, приймаючи все сказане.
       – Всі гаразді вибачатися! Краще б ти говорила коли це було потрібно! – огризнулась Варка.
       – Перепрошую? – Естеру слова ельфійки спантеличили.
       – Якби ти сказала Матвієві, що за тобою женеться зграя упирів по тебе відправили б інших! І тоді Марко, Ярина і Вакула були б живі!
       – Гнатів загін сформовано нещодавно, – почав пояснення Матвій, – Усі вони до цього не брали участи у битвах. Дізнавшись, що з тобою лише один вампір відправили їх. Якби ми знали, що на нас чекатиме, у бій пішли б зовсім інші ельфи і у більшій кількості.
       – Отож бо, людино! Їх кров на твоїх руках! – не вщухала Варка.
       Естеру обурило таке звинувачення.
       – Я до нещодавна взагалі не знала про існування ельфів, – дівчина намагалася говорити стримано, але у неї це не дуже добре виходило, – І що я по вашому мала робити? Довіритися незнайомій людині і розповісти про те у яку халепу я трапила?
       – Все ж краще аніж гуляти лісом із вампіром напару! Яка ж ти...
       – Варко! – втомлено і не надто голосно окликнув Олесь. Ельфка проковтнула невимовлені слова, – Сходи прогуляйся.
       Вона слухняно встала із ліжка і мимрячи щось собі під носа вийшла.
       – Ти вибач, її Естеро, – продовжив Олесь коли ельфійка вийшла, – Марко був її нареченим. Вона зараз винуватить усіх, – ельф глибоко зітхнув, від чого поморщився, – Скажи, Матвію, чи довго нам тут іще лежати?
       Ельф підійшов до панелі при узголів'ї ліжка, така була у кожного, потицяв у неї пальцем, подивився, врешті мовив:
       – Показники хороші. Будь я вашим лікарем, то обох відпустив би уже.
       – Тоді їхнє щастя, що ними займаюся я, – почувся звідкілясь згори жіночий голос.
       Естер обернулася. Внутрішніми сходами швидко спускалася ельфійка у світло-сірому вбранні. Побачивши її ближче Естер оторопіла і витріщілась. Обличчя ельфійки перетинали три білі паралельні шрами, що йшли навкіс крізь ліву брову і праву щоку. Вони не випирали і не стягували шкіри від чого виглядали не надто потворно. Тим не менш, уражені частини обличчя були зовсім нерухливими, що створювало дивну асиметрію у міміці. Схоже, до того як отримати ці відмітини ельфійка була дуже вродливою. Очі в неї були темно-карі надзвичайно глибокі й таємничі, ледь помітні зморшки у куточках очей і на лобі видавали її поважний вік. Товста темна коса лежала у неї на плечі.
       Матвій легко їй уклонився і представив:
       – Естеро, це Оксена – найкращий і найстарший здравознавець у Марі.
       – Тим не менш, у старечіх хворях сільський знахар Матвій знається набагато краще за мене, – відповіла ельфійка, усміхаючись однією половиною губ.
       Матвій відповів також із усмішкою:
       – Якби котрась із бабусь, що до мене приходять була б хоча б уполовину схожою на тебе, я б згодився довічно залишитись у селі, щоб бути поруч із нею.
       – Оксено, – перервав їх залицяння Олекса, – Чому я не можу піти додому?
       – Тебе і Варку вражено магією, – відповіла лікарка, неохоче переводячи погляд від Матвія до Олекси, – Це небезпечніше аніж може здатися. Навіть проста на перший погляд стихійна магія може давати серйозні ускладнення. Я неодноразово була цьому свідком. Ще кілька днів постійного нагляду не завадять.
       Далі Оксена підійшла до зеленої завіси і ступила під неї. Матвій притримав ліани і вони із Естерою також увійшли під балдахін.
       На постелі лежав ельф, той самий, що стріляв у Вольдемара. Дівчина насилу впізнала його – всі кровоносні судини добре виднілись крізь шкіру і мали темно-червоний колір.
       – Як він? – запитав Матвій.
       – Кепсько, – відповіла лікарка, розглядаючи панель на стіні, – У нього вражено все тіло. Наче вся кров у його жилах вмить вскипіла.
       – Чари князів темряви, – сказав Матвій, – Завдяки їм вони перетворювали все живе у висушені трупи... Сам бачив як це діє... Але хіба комусь вдавалося вижити після такого?
       – Ні, нікому. Схоже, ці чари слабші, за ті, що ми зустрічали під час воєн.
       Зависло мовчання, ельфи задумались, здається кожен про щось власне.
       – Як його звуть? – порушила тишу Естер.
       – Лаврін, – відповів Матвій, – Бувалий вояка, не належить до загону Гната, він був неподалік коли я розповідав правителям про тебе і визвався добровольцем.
       – Він виживе? – ще запитала дівчина.
       – Я не знаю, – з досадою відповіла Оксена. Було видно, що її це гнітить, хоча незрозумілим залишалось що саме: ймовірна смерть її пацієнта, чи те, що вона як професіонал не може дати відповіді.
       Естері стало дуже сумно. Вона не хотіла, щоб ще й цей ельф загинув. Дівчина вже деякий час теребила камінь на шиї, і тільки зараз це помітила, у неї це вже у звичку почало входити... Невже дарунок єдинорога здатен лише вражати дітей ночі? Естер сильно прагла, щоб Лаврін одужав! Не випускаючи із руки амулету вона іншою взяла долоню ельфа, та була гарячою. Дівчина замружила очі і зосередилась на одній думці...
       Її пальці легко стиснули, Естер розплющила очі. Повіки Лавріна затремтіли і відкрились.
       – Лавріне, друже! – вигукнув Матвій.
       Оксена оторопіла, одна із її брів взметнулась угору.
       – Це неможливо... – прошепотіла вона.
       Лаврін щось ледь чутно прохрипів.
       – Тихо-тихо! – лікарка ніжно прикрила його губи долонею, – Мовчи, Лавріне. Ти у лазареті. Тобі сильно дісталось.
       – Що сталося? – спитав Олесь, заходячи під завісу, – Лавріне? – чимало радості було у його голосі.
       – Неймовірно, – тихо мовила лікарка, розглядаючи панель, – За декілька секунд всі його показники покращились. Його життю більше нічого не загрожує, хоча він й досі у важкому стані й видужуватиме довго.
       Погляд Лавріна нарешті сфокусувався на Естері.
       – Це вона, – сказав Матвій усміхаючись, – Обранка Єдинорога, ми її врятували!
       Губи Лавріна торкнула слаба усмішка і його очі закрились.
       – Досить на сьогодні, – суворо мовила Оксена, – Йому потрібен відпочинок. Забирайтеся!
       Сперечатися із лікаркою ніхто не бажав. Олесь знов зайняв своє ложе, а Матвій із Естерою пішли геть. Їх шлях лежав за межі Мари, на пошуки Єдинорога.
       – Естеро? – запитав ельф коли лазарет зник з очей, – Це ж ти зцілила Лавріна?
       – Я? Напевне... – дівчину здивувало і спантеличило подібне запитання, – Ні... не знаю! Я хотіла цього і думала про це, але як це сталось я не розумію.
       – Дякую. Лаврін мій давній приятель, – слова звучали щиро.
       – Я не впевнена, що твоя подяка має бути адресована мені, – дівчина говорила правду, вона не знала, що сталося у ліжка пораненого.
       – Як би там не було, це нас вразило, особливо Оксену.
       – А звідки в неї шрами? – Естер скористалася можливістю змінити тему.
       – Під час Другої Нічної вона допомагала пораненим на полі бою. На неї налетіла гарпія. Потвора залишила на її тілі чимало шрамів. Ніхто не знає, як беззбройній ельфійці вдалося відбитися від такого сильного ворога. Сама Оксена про це ніколи не говорить. Той випадок фактично врятував їй життя – разом із іншими пораненими її відправили у тил. Оксену згодом приставили до королівської родини і більше на тій війні вона на передову не поверталася. Нікому із тої частини військ за якою вона початково була закріплена не вдалося вижити.
       Естер замовкла на деякий час, обдумуючи почуте. Тим часом вони вийшли з міста і Матвій увімкнув свою глефу для освітлення.
       – А які у вас із Оксеною стосунки? – поцікавилась дівчина.
       – Оце так наскочила! – розгублено вигукнув її супутник, – У ельфів вважається неввічливим ставити подібні запитання.
       – Я людина, Матвію, – усміхаючись нагадала Естер, – І я чекаю на відповідь!
       Навряд чи дівчина запитала б щось подібне у іншого ельфа. Матвій був простішим у спілкуванні аніж решта, у його словах було менше пафосу і більше суті, ймовірно, давалось взнаки життя поміж людей. Але зараз він вагався із відповіддю.
       – Ну гаразд! – врешті здався він, – Вона мені люба. Я сподіваюсь, що це взаємнє.
       – І давно це у вас? – радісно підхопила дівчина.
       – Естеро! – подібне сором'язливе обурення трохи смішило дівчину.
       – Та годі тобі! – Естер легенько штовхнула Матвія у плече, – Мені цікаво, чим ваші ельфійські стосунки відрізняються від наших людських.
       – Насправді-то мало чим, – після невеликої паузи відповів ельф. У його голосі чулася нотка суму, – Хіба що тривалістю.
       – Розкажи мені, як у вас все почалося.
       Матвій зітхнув, але заговорив, вочевидь змирившись із Естериною цікавістю:
       – У бою мене було важко поранено, я втратив свідомість, гадав, що загинув. Перше, що я побачив прийшовши до тями було обличчя Оксени в ореолі світла... тіні падали так, що я й шрамів не помітив... Спочатку я подумав, що переді мною янгол! – погляд Матвія був звернений кудись удалечінь, а голос звучав замріяно, – Вона врятувала мені життя, Естеро.
       – Відтоді ти у неї закохався?
       Ельф не поспішав із відповіддю. Він дивився далеко вперед, йшов неспішно. Естер не тисла, йшла мовчки. Матвій заговорив повільно, наче роздумуючи сам із собою:
       – Ми рідко використовуємо подібні слова. Вони зобов'язують. Намагаємось уникнути всіх можливих незручностей. Не вміємо так як ви, люди, відкриватися навмання, ризикувати. Ми й самі собі боїмося зізнатися у почуттях. Ви ж не можете собі дозволити гаяти час на вагання, сумніви тому дієте швидко і рішуче. І знаєш, у цьому я людям заздрю! – Матвій повернувся обличчям до Естери, – Якби я був чоловіком, то так! Я би сказав, що закоханий в Оксену!.. – рішучість і пристрасть спалахнули у його голосі і погляді, але лиш на кілька секунд, згаснувши так само швидко, – Але я ельф і у моєму світі, до подібних слів ще кількадесят років залицяння...
       – Жінкам подобається рішучість, і я сумніваюсь, що ельфійки у цьому сильно відрізняються від нас. До того ж, я бачила, як вона на тебе дивиться.
       – Це нічого не змінює, – Матвієвів тон дав зрозуміти, що подальші поради недоречні.
       Повисло мовчання. Тема зайшла у глухий кут. Як би Естеру не цікавили певні подробиці ельфійських залицянь, вона вирішила не дратувати Матвія, він й так сказав їй чимало.
       – Доброї ночі, – дівчина спочатку почула Інгвара і лише потім побачила як він виходить із темряви.
       Вона помітила як сіпнувся Матвій від перших звуків вампірового голосу, проте тотчас взяв себе у руки.
       – Привіт! – із усмішкою відповіла Естер.
       – Доброї ночі, – неприязно мовив ельф.
        – А ось і зв'язковий. Давно чекав коли ти вийдеш із Естерою. Дозволь поцікавитись, чому без рунки? – як завжди, Інгварова мова не видавала його емоцій. Не було зрозумілим, чи він кепкує зараз, чи говорить серйозно.
        – Якби я настільки добре володів нею щоб битися з тобою, то прострілив би тебе ще на полі бою, – грубо відповів ельф.
        – Ельфійські посли і зв'язкові завжди були чудовими воїнами, – одмовив Інгвар, – Готовий закластися, ти кращий боєць аніж Гнат.
        – Не заперечуватиму, – не без гордості підтвердив ельф, – Та я впевнений: якщо ти захочеш мене убити, то моя зброя тобі не завадить. Але ти й досі ні на кого не нападав, отже у тебе інші плани.
       – Кмітливий, – похвалив Інгвар, – І за що ж тоді ти трапив ув опалу?
       – З чого ти взяв, що я в немилості? – Матвій підозріло примружився.
       – Побачивши тебе в селі я вирішив, що ти вигнанець. Але ти супроводжував загін, спрямований на порятунок Естери, цієї честі не допустять зневаженому. Отже ти – зв'язковий, щонайменше відзначився на війні. Та от халепа, – легке глузування все ж просочилося у вампірів голос, – Ельфи давно ні із ким не підтримують контактів. Тебе призначено на посаду не із необхідності, а з бажання відіслати куди подалі. На більш серйозні міри супроти бравого ветерану правителі не пішли.
       Матвій уважно слухав Інгварові доводи.
       – Вражаюче спостереження, – мовив він. Ельф явно не був радий подібній освідомленності вампіра.
       – Це правда? – запитала Естер здивовано, – Тебе дійсно зіслали?
       – Так, – неохоче зізнався Матвій.
       – Але за що?
       Ельф підняв одну брову і з питанням глянув на Інгвара надаючи йому право відповісти на це питання. Вампір посміхнувся хитро і владно.
       – Для призначення тебе на подібну посаду ти повинен мати чималий досвід і хорошу репутацію, – почав він свої роздуми, – Отже, згідно із ельфійськими законами ти маєш право говорити безпосередньо до коронованих осіб і вони мають тебе вислухати. Користувався ти цим часто і твої слова Ригірові та Ївзі були не до вподоби. Правителі вчинили за своїм звичаєм: відправили тебе вирішувати озвучену тобою ж самим проблему, не надавши для цього необхідних засобів і повноважень.
       – Про яку проблему йде мова? – запитала Естер.
       – Відсутність будь-яких контактів із людьми, – поспішно відповів Матвій, схоже, він не хотів, щоб Інгвар і далі хизувався своїми здібностями, – Я вважаю неправильним відокремлення нашого народу від решти світу. Після війни я часто піднімав цю тему і мав однодумців. У якості відповіді на мої звернення мене призначено зв'язковим. Правителі казали, що це відкриє перед нами можливості до спілкування з людьми. Відмовитись я не міг. Оселився серед людей. Будучи голосом ельфійської корони я не маю права говорити від її імені без прямих на те наказів. Як і боявся, я не отримав жодного. Я став листом із королівською печаткою, але без тексту...
       – А чому правителі не бажають підтримувати зв'язок із людьми?
       Матвій кинув короткий погляд на Інгвара, але не дав йому відповісти і швидко заговорив сам:
       – Через Око Єдинорога. Ївга запевняла, що після смерті Мирослави камінь має залишитись у ельфів, зокрема вона сама хотіла стати новою обранкою. Люди, звісно ж, були проти. Один із них – нащадок Святослава викрав амулет. Відтоді правителі в образі на дітей сонця і не бажають мати із ними нічого спільного.
        Йшли вже довго. Матвій поводився не так як Гнат: він усвідомлював Інгварову силу і навмисне не провокував його, але при цьому палко ненавидів.
       Неочікувано Інгвар зупинився і замовк.
       – Що таке? – запитала Естер гальмуючи.
       – Скажи, ветеране, – звернувся Інгвар до ельфа, – Чи давно ти бачив нежить?
       Матвій став схрестивши руки на грудях.
       – Зараз бачу, – награно байдуже мовив він, – І взагалі, у Лісі чимало нежиті.
       Вампір не відреагував на випад, лиш спокійно уточнив:
       – Я маю на увазі піднятих.
       Ельф нахмурився і вмить посерйознішав.
       – Останні три декади їх ніхто не бачив, певна річ, і не прагнув, – відповів він, – А чому ти запитуєш?
       – Що таке? Що сталося? – вклинилась у розмову Естер.
       – Схоже, прихід вампірів і запах магії їх пожвавили. Я помітив, що вони тиняються довкола Мари ще наступної ночі після бою. Але близько не підходили... дотепер.
        – То у чому проблема? Прожени їх, – із викликом мовив Матвій.
       – Я не маю такої влади.
       – Кому як не тобі їм наказувати? – ельф говорив із натиском, явно на щось натякаючи.
       Інгвар недовірливо примружився, чоловіки один одного зрозуміли, на відміну від Естер.
       – Про що ви говорите? – запитала вона роздратовано. Та її наче не чули.
        – Вони вже мають володаря, – відповів Інгвар ельфові.
        – Кого?
        – Він не вважав за належне представитись мені, – з'язвив вампір.
        – Стоп! – закричала Естер. Вона вже не на жарт розізлилась від того, що ї ігнорують, – Поясніть мені що відбувається!
        – До нас наближаються зачаровані потвори – пережитки війн, – нарешті відповів їй Матвій.
       – Їх десь із дюжину, – додав Інгвар, – Буде краще якщо я полечу до них на зустріч і розберусь із ними сам.
        – Ну то вже ні! – відмовив ельф, схоже, він не вірив, що вампір зробить все належним чином.
       Матвій зменшив яскравість кристалу на своїй глефі і приготувався до бою. Він уважно вдивлявся у темряву, але при цьому не випускав Інгвара із поля зору.
       Основним джерелом світла був тепер Естерин посох, він сяяв яскраво, вихоплюючи із темряви значну площу.
       Птахи замовкли, повисла важка тиша. Добре було чути шумні кроки, гримів метал, щось клацало, ніби зубами. Здавалось, що звуки йдуть звідусіль, спочатку тихо, але дедалі гучніше. Естер до болі в долонях стисла свій посох, її серце забилось частіше, холод противними щупальцями повз по спині. За межами світла щось ворушилось... У лісі в темряві завжди щось тремтіло, миготіло, світились чиїсь очі... але зараз було інакше...
       Інгвар спостерігав за дівчиною і не думав діставати зброю.
       – Тримайся поруч, – мовив він їй.
       Естер наважилась перевести погляд зі зловісної темряви на вампіра. Інгвар як завжди був втіленням спокою, навіть певна легковажність була у його постаті. Часточка впевненості передалася й Естері. Вона глибоко зітхнула і кивнула.
       Раптом все стихло. Всі завмерли в очікуванні. Єдиним звуком був частий стукіт дівочого серця, що віддавався у її голові як удари молоту.
       Вони різко вирвались із темряви. Одразу з усіх сторін. Скелети. Вовчі, кабанячі, людські, бозна чиї ще.
       Перший вовчий кістяк що показався у колі світла тотчас впав на землю.
       Людський скелет в іржавій кирасі і з мечем наголо біг до живих, Інгвар зробив кілька швидких широких кроків йому на зустріч, одним змахом розрубив металевий панцир навкіс від бедра до плеча і не зупиняючись розсік вовчий кістяк поруч. Обидві потвори розпалися навпіл. Ельф тим часом вдарив кабана між лопатками, бивні і лапи розлетілися у різні сторони. Скелет якоїсь іншої істоти залишився без черепу ледь наблизившись.
       Чоловіки вправно відбивались від нападників, проте один кістяк рисі обійшов їх і стрибнув на дівчину. Допоки потвора була ще у повітрі Інгвар лівою рукою потягнув Естерин посох від чого дівчина почала падати, а мечем у правій розсік нежить. Естер завалилась на землю. Різкий біль пронизив плече: пазуриста лапа встигла її зачепити.
       Бійка завершилась, це був останній ворог.
       – Відійди від неї, – суворо мовив ельф, направляючи вістря своєї зброї на Інгвара.
       – Ти сумніваєшся у моєму самоконтролі чи у силі оберегу? – запитав вампір, проте заховав меча і відійшов у сторону.
       Матвій присів поруч з дівчиною, допоміг їй сісти. Естер була цілковито спантеличена, вона ледь розуміла що сталося. По блакитному рукавові стікала кров. Ельф нашвидкоруч перев'язав рану і допоміг Естері підвестися.
       Дівчина окинула поглядом галявину. Кістки лежали на землі і продовжували ворушитися: черепи клацали зубами, руки незграбно розмахували зброєю. Інгвар розчавив підбором кисть, що тримала меча, а голову грубо пнув куди подалі.
       Залишилась ще одна потвора, вона брикалась на землі. Естер обережно підійшла ближче. Скелет заплутався у тонких сітях, судячи з маленьких хришталевих кілків по краю – це ельфійська зброя. Напевне Матвій якимось чином кинув ці пута на початку бою, або вистрілив ними.
       – Що це таке? – запитала дівчина, розглядаючи нежить.
       – Колись це був перевертень? – відповів ельф, – Та він загинув, а його тіло підняли за допомогою магії. За роки плоть згнила, а кістки залишились, чари не дали їм полягти. Лісом й досі бродять скелети різних мастей.
       Інгвар мовчав. Звісно ж йому було що сказати, вампір вже не раз показував свою обізнаність у різних питаннях. Він не хотів говорити.
       Естер розглядала істоту у своїх ніг. Без плоті, без розуму, бажань чи свідомості... чиясь примха, чиясь зброя, котра не знає ні болю, ні страху, ні співчуття... Це знущання над життям і над смертю. Ця потвора протиприродна, їй не місце у Лісі. Огида і злість переповнили Естер! На кілька секунд її єдиним бажанням стало припинити це неподбство. Дівчина замахнулась посохом і з усією силою, що була у її руках ударила по черепу.
       Кістки осипались на землю кожна осібно і більше не ворушились.
       Ельф із трудом склав до купи слова:
       – Як?.. Як ти...? Як ти це зробила?
       Навіть Інгвар не зміг приховати свого здивування. Обоє: ельф і вампір, дивились на Естер так, ніби вона вчинила якесь неймовірне диво.
       – Я зробила що потрібно було, – єдине, що могла відповісти Естер. Вона й сама не могла пояснити як, – Повертаємось до Мари, я втомилась.
       Дівчина розвернулась і пішла геть, вона встигла помітити як Інгвар кинув короткий погляд на ті кістки. Що ж ховалось в тих очах під удаваною байдужістю і невдало прихованим подивом? То був жаль чи то був гнів?
       До Мари повернулися швидко і у тиші. Естер була рада мовчанню, вона намагалася укласти в голові все, що побачила. Матвій змусив її зайти до лазарету і обробити рану. Ледь трапивши до свого житла, дівчина лягла спати.