Я зовсім звичайна дівчина, яка вже в який раз переїжджає в інше місто. Що буде мене чекати в цей раз? Вірні або лицемірні друзі? Любов або біль?
Буду дуже вдячна, якщо ви прочитаєте мою історію 💕
Сльози виступили з очей, і ніяк не могли зупинитись. З кожною сльозинкою моя біль зростала. Я заблокувала телефон та направилась до Адама. В долю секунди я стояла біля цього проклятого будинку та без всяких вагань стукнула по дверях. На щастя, відкрив Адам. - Як ти це поясниш? - слова було важко зрозуміти, адже я їх промовляла крізь злість та відчай. - Нічого не хочу пояснювати, - він склав руки та сперся на двері. - Тобто це ти зробив? - Так. - Але ж! - я закрила лице руками та ледь не впала від почутого. - Я ж тебе люблю, Адам!
- Ліса, ти справді думала, що у нас щось получиться? - насмішливий голос Адама просто дзвенів у вухах. - Подивись на себе. - Чому ти так говориш?! - Та тому що, з такою як ти і потрібно так робити. Звичайний прийом новеньких, не чула? Я підняла на нього очі, він так бридко посміхався. "Більше ні секунди не простою з ним поряд". Я розвернулась і з такою ж самою швидкістю, з якою бігла сюди, вернулась додому. Я піднялася в кімнату та почала збирати речі в валізу. Від моїх дій піднявся великий шум, на який прийшов в кімнату Джош. Побачивши мої сльози, він скоро підбіг до мене та міцно обняв. Я тільки поклала голову на його плече та ще дужче розплакалась. - Що сталось? - спитав брат. - Джош, - я знову сіла на своє місце та взяла його руки. - дозволь мені поїхати. Куди-небудь, я не можу більше тут бути. Він широко відкрив очі та нерозуміючи подивився в мої. - Ліса, я тебе не можу відпустити. Батьки просто з розуму зійдуть. - Будь ласка, - я ледве не задихнулась в сльозах. Я відкрила телефон та показала причину свого наміру. На екрані з'явились фотографії з пляжу. Мої та Адама фотографії, коли ми були разом. Іменно цей момент, про який всі подумали. Після швидкого перегляду, Джош стиснув кулак та промовив пару матерних слів. - Ліса, - крізь зуби сказав Джош. - я розберусь з цим. Ти можеш їхати куди завгодно, але пообіцяй, що повернешся. - Я не можу тобі нічого обіцяти, пробач, - з новою силою болі я глянула на нього. Він розуміючи махнув головою, підняв мене на руки та положив на ліжко. Закутавши в ковдру, він поцілував мене в щоку та вийшов з кімнати. "Джош сама прекрасна людина на цій планеті. Що я без нього робила б?" Цілу ніч я просто плакала, думала про свою неспроможність.
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
