Взяти білет в один кінець...

*＊✿❀3❀✿＊*

В клас зайшов молодий учитель, йому не було більше 30 років. По очах дівчат я зрозуміла, що він популярний серед учениць. Після привітання, містер Девіс написав тему на дошці, а ми її переписали в зошити. Як виявилося, сьогодні була робота в парах. Всі були готові працювати з сусідами по парті, але одним дівчатам це не сподобалося, вони хотіли робити роботу разом, але не були сусідами по парті. За словами Едді, це дві стерви класу - Ліна і Авані, та що там класу, школи! Їм завжди щось не подобається і т.д. В один момент вчителю це набридло і він придумав рішення:
- І так, - вставши посередині класу, містер Девіс. - якщо ви не можете самі домовитися, то вирішить доля.
Він пробіг загадковим поглядом по всьому класу і зупинився на мені. "Чого він так витріщився на мене? Диру просверлить". Я різко відвела погляд.
- Це що було тільки що? - шепнув Едді.
- Не знаю, відчепися.
Далі містер Девіс взяв журнал класу і з закритими очима тикав пальцем на імена. Першою парою стали Едді і Камілла. Я помітила, що він був цьому дуже радий, дивно. Учитель зробив так вже з половиною класу, і нарешті він сказав моє ім'я:
- Ліса Томпсон!
Я підняла руку.
- І-і-і, - вчитель закрив очі, водив пальцем вгору, вниз і зупинився десь на початку списку, - і Адам Паркер.
Я повільно обернулася на задню парту, Адам вже сидів з своєю звично дивною посмішкою.
- Ну що, лисичка? - від його слів всі знову почали сміятися.
Він відразу ж сів на місце Едді.
Я не хотіла починати розмову. Дочекавшись, коли всі пари утворились і вчитель дав кожному колбочки і пробірки з рідинами, я почала робити все сама.
Не виходило читати і відразу застосовувати на практиці, ще й записувати реакції у зошит. Тому я зрозуміла, що потрібна допомога Адама, але він тільки й сидів у своєму телефоні.
- Адам, - все-таки я зважилася звернутися за допомогою. - ти можеш допомогти?
- Можу. Ти тільки попроси, - під час останніх слів він підморгнув.
Лице почало заливати фарбою, стало ніяково, але я віддала йому книжку, щоб він читав хід роботи.
Адам читав спокійно і уважно, і якщо щось у мене не виходило, то він намагався допомогти.
- З нас непогана команда вийшла, так? - сказав Адам після дзвінка, коли я збирала свої речі.
- Може бути.
Він посміхнувся і пішов з своїм другом.
Після було ще 4 уроки і нарешті додому. Цей день здавався дуже довгим. Після школи я зустрілася з Джошем, він просто сяяв від щастя. У нього явно був день краще, ніж у мене.
- Привіт, сестричка, - він підійшов до мене і міцно обняв.
- Привіт.
- Як перший день?
- Знайомство пройшло жахливо, але забий, - я згадала дурний жарт Адама і захотілося плакати.
- Ей, ти чого? - він узяв мене за плечі і подивився в очі. - Тебе хтось образив?
- Ні, ні! - я негативно помахала головою. - Просто складний день.
- Ех, ладно. Хочеш розповім про своїх нових друзів?
- Я маю вибір?
Ми посміхнулися і пішли додому, розмовляючи.