мистецтво рятує нас

7.я люблю твою музику

***
Вже о 07:20, прокинувшись та схопивши телефон у руки телефон, єдине, що було в голові Хан Джісона- сьогоднішній конкурс. Міні-концерт, так скажемо. Розклад на день: прокинутися з тривогою, сидіти на уроках з тривогою, перенервувати на виступі, видихнути. А, ну і розклад на наступні місяця: обдумувати кожен свій крок і як потрібно було зробити по-іншому.
Зайшовши на кухню його зустріла пані Хан:
-млинці з варенням або ж печиво.-заливши заварку гарячою водою, жінка додала,- ну і чай.
-я млинці зранку не можу їсти.
-поїж хоч трохи. Знову до ночі голодним ходити будеш?
Джісон взяв у рота печиво. Різкий порив рвоти підступив до горла. Хлопець запив чаєм, рятуючи цим ситуацію. Хоча як рятуючи. Скоріше як ефект плацебо, бо повністю позбутися тошноти від переживань перед перформансом не вдавалося доти, поки той не вийшов на вулицю. Вдих-видих, так порахувавши до десяти, підліток намагався заспокоїти свої нерви. У школі доведеться дістати зі свого "пакетика пенсіонера в 15"(так вони з друзями жартома називають цей пакет через кількість ліків у ньому) пластинку валер'янки на травах.

Шкільна буденність іноді здавалася справді непоганою. Жарти з однокласниками чи навіть вчителями справді часто були смішними. Стрес щодо контрольних намагаєшся забути на перерві, а в цьому тобі допожуть інші. Школа, як конструкт соціалізації та надання основ знань, важлива однозначно в нашому житті. Тому часто здається, що все не так погано. До того моменту, поки не вдихаєш свободою поза її межами і відчуваєш усю втому накопичену за день. Сім уроків та сім різних предметів, контрольні та самостійні, образливі жарти та конфлікти... Список можна продовжувати, здавалось, безкінечність. Тому вкотре відчувши важкість всередині після виходу з будівлі, Хан подумав про варіант не йти додому до конкурсу.
Так синьоволосий пробігся до "булочки", купивши собі американо та слойку з цукром, замість маминих млинців з полуничним варенням. Після він написав їй, що потрібно в студію, а за перекус хвилюватися не варто, за що, звичайно ж, пізніше відхватить докорів.
Заходячи до великої кімнати з інструментами Хан оглянувся ніби не бачив цього приміщення декілька місяців, попри те що майже не щоденно всі групи з'являлися тут для підготовки. Перше на що мозок і очі звернули увагу-це його гітара. В такі дні, коли постійно потрібно її приносити сюди, йому було зручніше не забирати її взагалі. В кутку стояло піаніно, за яким так часто на банкетці сидів Ян Чонін. Ось гітари Синміна не було, а мікрофони зараз стояли у студії. Взагалі інструментів досить багато і це трохи навіть незвично, адже школа не була престижною. Учні завдячували цим їхній вчительці з музики. А позаду сидіння, що зростали чим далі стояли. В кутку стіни, за останнім рядом знаходились, чомусь привідкриті, двері дзеркальної зали, що за 2 місяці стала набагато ближче Хану ніж раніше.
Джі у повній тиші пустого приміщення підійшов до свого музичного інструменту. За хвилину він вже сидів  на одному із глядацьких стільчиків вибираючи пісню. Можливо, потрібно повторювати свою партію на гітарі, що є частиною сьогоднішнього виступу. Але з рук молодого чарівника полилися зовсім інші ноти. Акорди були тихішими та ніжнішими. Акорд Gm змінював F, а за ним і Смінор. Пальці лівої руки легко, як і мелодія пісні, переміщалися між ладами. В один момент Хан недогравши зупинився і почав спочатку. Тепер музику творив не тільки інструмент. Джісон почав англійською наспівувати слова пісні, під яку ще два місяці тому плакав закутавшись у покривало. Іноді співаку здавалося, що за ним слідкують. Ніби зараз вийде людина ззаду з оплесками. Але швидко відігнавши ці "безглузді вигадки" підліток знову забувся у власній мелодії, у власному тексті. Так він оголював зараз свої почуття перед пустою кімнатою. Але закінчивши він відчув дотик. За одну секунду мозок уже згенерував десяток варіантів розвитку подій, і всі вони були жахаючими.
Хоча що жахливого міг зробити Мінхо? Нічого. Зрозумівши, що це саме він стоїть позаду Хан вибухнув:
- ти чому так лякаєш то, га?! Прийшов сюди нащо?
- як грубо звучить. Я не хотів лякати. Був у залі. Потім почув музику, а незабаром і спів. Стояв отам позаду тебе і слухав. І бляха як же це чарівно, ти собі просто не уявляєш,- Мінхо не був людиною від якої почуєш сентиментальні чи романтичні речі схожі на ці. Але зараз він був готовий перестати соромитися хороших слів, він просто не міг зупинитися. Чому ми повинні ховати своє захоплення? Чому я не можу сказати, що думаю?,- я там остовпіло стояв як статуя, бо просто в шоці був,-Мінхо обійшов ряд стільців і сів поряд з Ханом,- я давно вважав тебе генієм, але зараз переконався в цьому. Ні. Ти перевершив мої враження. І я просто зараз не знаю як в одній людині може бути стільки чарівності характеру та стільки геніальності в роботі водночас. Ти так старанно працюєш і результат безцінний. В майбутньому ти підкориш весь світ, але сподіваюся я теж залишусь в твоєму серці.
Хан не знав куди себе подіти і довго не витримавши зорового контакту, від відчуття жару на обличчі, опустив очі на руки співрозмовника.
- ну і щодо другого питання,-усвідомивши всю ніяковість і напругу ситуації Мінхо вирішив розвіяти все це жартом,- ти теж не повинен був приходити так рано, то чому я тоді не можу тут бути?
-ем...дякую за ці слова. А я прийшов, бо хотів хоч трохи розслабитися перед виступом. Музика часто допомагає мені забути внутрішню тривогу,-пауза знову повисла між двома,-що ти там в залі робив? Можливо, разом підемо?
-пішли.
Обидва піднялися та попрямували в іншу кімнату.
Мінхо став посеред зали навпроти дзеркал, а Хан присів на підлогу під стіною, розпрямивши ноги.
Лі почав згадувати всі рухи. Він стільки разів повторював цю хореографію, бо був в цій групі головним танцюристом, що  м'язова пам'ять працювала вже за нього. Між партіями Мінхо запитав:
-то чия це пісня? Ніколи не чув.-Лі не переставав плавно розмахувати руками у повітрі.
-моя.
Старшого ніби вдарило струмом і все тіло розслаблено перейшло з руху танцю у звичайне положення.
-знав би ти як я люблю твою музику.
-знав би ти як я люблю твої танці.
-то поясни.- Мінхо підходив усе ближче, поки не опустився на випрямлені ноги молодшого.
-можна?-ліва рука Джі лягла на плече Мінхо, а права, трохи тремтячи, ходила між потилицею та щокою хлопця навпроти.
-так.-після такого важливого слова, Хан притягнув до себе Мінхо і ініціював свій перший поцілунок. Завжди перший поцілунок в уявленні Джісона був чимось ніяковим, невмілим. Але з цією людиною поруч можна було не думати про це. Тому тепер єдине, що відчував Хан-це насолода. Губи обох рухалися повільно, ніби боючись зашкодити. Руки не знаходили собі місця. Мінхо не міг не обіймати такої тонкої талії. А найприємніше-це те, що зараз він міг це робити і без сумнівів. Джісон в свою чергу ніби вивчав тіло коханої людини і не давав їй втікти з обіймів. Поцілунок все тривав. Вони вивчали смак і м'якість уст один одного, допоки вистачало сил. Важке дихання вже перемішувалося з іншими звуками поцілунку.

І, як би цього не хотілося, обличчя відсторонилилися, щоб отримати потрібний кисень. Мінхо обернувся і влягся спиною на Джісона, поклавши голову на його плече. Відповідь Хана не довелося довго чекати і хлопець руками та ногами остаточно схопив його у свою пастку. Проводячи руками по, захопленій ним, талії, Джі відчував накачані м'язи пресу, що не давали зникнути метеликам в животі, що залишилися після поцілунку. 
Бажання порушити тишу виникло у голові Хана:
-Хо, то ми зустрічаємось?
На мить тіло здригнулося від нової форми імені, а за тим і послідувало питання на питання:
-Джісонні, ну ти ж не хочеш смерті від рук Фелікса?
-а ми повинні до нього свататись приходити?
Мінхо підняв спину і схопив молодшого за коліно:
-так. Тому поки що я йду від тебе випусти,- але боячись різкості його жарту він з величезною усмішкою на обличчі виправився,- гаразд, не бий. Звичайно, зустрічаємось.
-Фелікс що тобі вже чимось пригрозив?-присуваючи до себе того назад запитав Хан із розлюченим виразом обличчя.
-він сказав, що вправить нам мізки, якщо ми сьогодні не почнемо зустрічатися.
-то це все було, щоб не отримати від Лікса, так?,- синьоволосий знову театрально скорчив занадто сумне обличчя, після чого отримав легкий "цьом" у губи.
Конфлікт не закінчувався, тому на цей раз першим вирішив напасти Хан. Він схопив руку Мінхо, легкими дотиками погладив шрам, що нагадував про жорстоке полум'я, а після цього поцілував місце болючих спогадів. Жар не спадав і тіла, мов у гарячці, палали від ніжності людини поряд.

Залишаючись у цьому положенні у цих обіймах, вони не переставали усміхатися, сміятися і говорити про все, що перше зійде на думку, не боячись недорозуміння чи висміювання. До речі, здавалося, що ніхто не може сприймати слова один одного як ці двоє. Поки інші не розуміли, що відбувається, ці вдвох переживали емоції разом і розуміли почуття людини поруч як ніхто.