мистецтво рятує нас

7.я люблю твою музику

У черговий день в студії відтягнути Хана від мікрофона не вдавалося вже годину. Мінхо майже прийняв свою поразку в цій безвиході. Залишалося спостерігати за  роботою професіонала, чекаючи відпочинку.
-ти впевнений, що горло не хоче відпочити перед завтрашнім виступом?
- я ж роблю перерви на прослуховування та редактування і все таке,-нервовий сміх залишився поодиноким в звукоізоляційній кімнаті. Хлопець знову надягнув навушники.
Остання спроба була зроблена на марно. Порятунком від нудьги лишався телефон. Зайшовши в інстаґрам, підліток знову перевірив свої сториз на перегляди та вподобання. Нічого нового, але це повторюється постійно та циклічно. Ще одною із звичок було пролистування галереї. Ніби бажання подіти кудись свої пальці, коли банальні пости друзів і блогерів та блогерок вже набридли. Три коти мерехтіли перед очима господаря, але око впало на останнє фото. Погляд затримався на темно-синьому чубчику, пригладженого рукою Мінхо, власник якого чухає шию маленької смугастої тваринки. Без зайвих сумнівів у голові, палець торкнувся екрану із цим зображенням, і за декілька секунд світлина була опублікована.
Так, Мінхо всіляко, як тільки міг зі своїм характером, підтримував Хана у його роботі з музикою. Хлопцю, на ім’я Лі Мінхо, завжди, скільки він себе пам’ятає, було складно робити компліменти чи бути впевненим у потрібних словах для підтримки, але іншому, що сидить зараз в кріслі записуючи щось вкотре в блокнот, хотілось кожен день нагадувати про його старання та майстерність. Мінхо готовий бороти себе заради того блиску в очах навпроти. Кожен раз погляд Хана загорався при визнанні його праць.
З боку дверей пролунав стукіт, а за тим в кімнаті з'явився Лі Фелікс.
-Хане, там Бан Чан уже в студію хоче.
-ага. Ще п'ять хвилинок і йду.
Очі гостя пробіглися студією, від мікрофона до Мінхо на дивані. Спостерігати за цими двома попереду ще довго доведеться другу і тепер третьому зайвому.
-Мінхо, будеш так дивитися на Джісона- я почну заздрити.- Головне, щоб Хьонджін ніколи не дізнався про таку голосну заяву свого хлопця. Це звучало навіть дивно враховуючи характер Хвана. Хьонджін завжди був романтиком, що ходив з камерою та олівцем і так намагався зберегти кожен момент, що асоціювався у нього з ніжністю та коханням. Часто іншим з компанії здавалося, що він передивився всі романтичні дорами та серіали. А найулюбленіші тайтли він переносив на полотно за допомогою олійних фарб.
-це настільки очевидно?- Мінхо, не контролюючи себе, почав перебирати у руках браслет. Насправді не так і часто побачиш схожу картину, навіть сльози на щоках були рідкістю для нього. Багатьом Лі Мінхо здавався холодним підлітком, що не знає людяності. Однак, якщо лунають подібні тези-людина погано знає Мінхо, і в результаті може отримати від його друзів. Всупереч цим думкам хлопця легко увести у фарбу чи змусити переживати за дорогу людину.
-якщо ви завтра не почнете зустрічатись-я ось цими от руками,- розчепірені пальці зупинилися перед обличчям Мінхо за декілька сантиметрів,- вставлю вам мізки.
- ух які погрози,-після слів старший перейшов до дій. Піднявшись з дивану він почав повільно, з розкритими руками, наближатися до Фелікса. Жартуючи він схопив однією долонею молодшого за зап'ястя, а іншою почав лоскотати шантажера, що погрожує.
-я не зможу терпіти усі ці милі сториз вас двох, якщо ви не признаєтесь.- Захищався від нападу Фелікс.
Але їхню гру перервав брязкіт навушників позаду. Не встиг Мінхо обернутися, як на нього налетіли з обіймами. Хан тремтів від щастя, ледве не душивши свою щасливу жертву.
Лі Мінхо здавалося, що зараз його, або позбавлять повітря, або станеться інфаркт.Чортова симпатія. Чортовий Хан Джісон, що доводить до такого стану. Чому тактильність з ним така приємна, коли раніше я майже не мав у ній потреби. Чи то так здавалося і саме ця зустріч була такою важливою? Можливо, хоча ні, цей хлопець точно за такий короткий час, вніс великі зміни у життя Лі. У його накачаних руках тепло, а голова із синім волоссям на плечі дарувала приємний спокій всередині. Кожен подібний момент знову переносив їх у світ, де були вони і нічого більше. Жодних проблем, лише спільна радість. Тепер здається, що без цього жити нестерпно, а буденності як раніше вже й складно уявити. Хоч як голосно не звучали ці слова, але цим хлопцям байдуже. Адже тепер вони знайшли порятунок і розраду серед світу оточеного труднощами.
Хан радісно викрикнув:
-я закінчив!-Хан не міг перестати усміхатися.
Шкода, що  записати кожну деталь емоції на шматок паперу неможливо. Поки одні всього за декілька секунд переживають вир почуттів через звичайні обійми, хтось третій зайвий та змушений на  це споглядати, очікуючи, що про нього згадають.
Відсторонившись Джісон звернувся до постраждалого глядача, якому очевидно подобалася ця роль:
-Чан вже чекає там?- Джісон послідував за Ліксом на вихід зі студії.
-ти вмієш закінчувати?
-вчителька говорить: "завжди потрібно вчасно зупинитися",- проговорюючи це хлопець розмахував пальцем копіюючи викладачку.
-від тебе ці слова дивно чути, Ханні.- вже вставив і свої слова Мінхо. Ті слова до Джі були вкинуті не просто так. Хоч він і знає того не так довго, як Лікс та інші, але те як він 13 годин без відпочинку може сидіти над написанням однієї пісні відомо йому ледве не з перших днів знайомства.
- та йдіть ви,- грайливо надуваючи щоки пробубнів він, а потім засвітив найяскравішою усмішкою.
-тобі нагадати як ти писав текст пісні 12 годин, поки я тебе не зупинив?- вдягаючи рожеву пухнасту куртку насмішкувато запитав Фелікс.
Сьогодні ці троє безтурботно жартують, йдучи додому. Але вже завтра на них чекатиме змагання. Все ж зараз не хотілося завчасно панікувати. Навпаки радіти вивченій хореографії та ідеально підготовленій пісні.