Тихі серця

22 розділ

Майкл

Кілька годин тому Джозефінна вже зняла крапельницю, і зараз все буквально залежало від самої Кейтлін.

Я сидів біля неї, боячись навіть рухатись, вона виглядала такою крихкою та невинною зараз.

Я тримав її руку у своїй і намагався зрозуміти, чому ця дівчина викликає стільки суперечливих відчуттів.

У кімнату зайшла Альберта, поставила поруч зі мною піднос з вечерею.

- Майкле, ви не спустились на вечерю, - спокійно промовляє вона.

- Як я можу спокійно спуститися на вечерю, коли вона в такому стані?

- Але вам все одно варто поїсти.

- Просто залиште це там, - кажу я, киваючи на стіл, за яким ще нещодавно працювала Кейтлін.

Альберта кивнула, поставила піднос та вже збиралась йти:

- Коли ви були дитиною, ви запитали мене, що таке кохання, ось це і є кохання, Майкле.

- Що? - вимовив я, але вона вже пішла, зачинивши за собою двері.

Кохання.

- Кохання, - промовив я, наче це слово має смак і я його куштую, переводжу погляд на сплячу блондинку і хитаю головою.

Ні, мої почуття до неї ніколи не будуть коханням.

Я пообіцяв любити лише Джозефінну.

- Будь ласка, не треба, - ледь чутно промовляє дівчина крізь сон, міцніше стискаючи мою руку, - благаю, відчиніть.

Підсідаю ближче до неї, забираючи прядки волосся з обличчя, гладжу великим пальцем її долоню.

- Це лише сон, - промовляю я, та Кейтлін все ще повністю у своєму кошмарі. Вона плакала, я бачив, як крізь її заплющені повіки по щоці стікали сльози. - Чуєш, це лише сон, - кажу я, нахиляючись над її вухом, витираючи сльози з щік. - Я поруч, це лише дурний сон, ти в безпеці.

Кілька митей, і її дихання стало більш спокійним, вона повернула голову в іншу сторону, і я...

Я завмер, дивлячись на

- Це неможливо, - прошепотів я.

Трохи вставши, забираю її волосся, щоб краще розгледіти, і це справді так.

За вухом Кейтлін був точно такий же шрам, він був ледь помітний, коли його закривало волосся, але зараз, забравши волосся, я бачив точні риси. Це був шрам у вигляді крила.