Історія Ангелів

Розділ 10

Не знаю скільки часу я провела без тями. Усе було неначе у сні. Я чула дзвін кайданів, кроки невідомих, плескіт крил Вілла, що розтинали зі свистом повітря, вогонь, який він видихав і останній дикий рик, що розчинився у темряві. Чула як його важке драконяче тіло з гуркотом падало на землю...як його обвивали кайдани. Я чула усе. Кожен крок. Кожен подих. Та слів не розрізняла, хоча вони були тут зайві. Чула, як нас завантажили наче мотлох у щось схоже на вантажівку, як її колеса шуміли попід нашими тілами, як підстрибували, натикаючись на черговий камінь. І ще один сильний поштовх, і я проснулася. Прийшовши до тями, повторився процес її втрати й складати загальну картину усього, що мене оточувало було досить важко, та я змогла розгледіти постать Вілла, що сиділа впершись об стінку вантажівки. Було видно, що він також вже при собі. Пару секунд і я вже могла тверезо дивитися на навколишній світ. Я бачила усе: Вілла, що сидів скований залізними кайданами навпроти мене, мотлох, що також був недалеко і ще багато чого, у тому ж числі зброю, ножі, щити... Я лежала на підлозі й спробувала зробити кілька незграбних рухів аби прийняти те ж положення, що і Вілл і, на диво, мені це вдалося. Він мав не надто хороший вигляд: волосся було скуйовджене, шкіра вкрита попелом, а одяг місцями подертий і пропалений. Вілл наче весь час сидів, не зводячи з мене погляду, що і так був переповнений жалем і почуттям провини. Він чекав аби я отямилась, і наскільки щасливим був коли це все-таки сталось.

— Прокинулась? — посміхнувся Вілл, хоча причин для радості тут аж ніяк не було, та все ж...він посміхнувся.

Я ще в житті так не раділа цій завжди недоречній, самовпевненій та добрій посмішці. Не думала, що колись так буде. Я здмухнула волосся, що лізло в очі й глянула на нього. Не було слів аби описати усі ті емоції, що розгоралися у мені. Це було занадто важко. Я просто була вдячна, що він тут. Зі мною. Зараз. Що я не сама. Бо є він. Людина, яка ніколи не змусить мене почуватись самотньою.

— Наче... — досі сонним голосом пробурмотіла я, не відриваючи від нього погляду. — Хто ці люди, Вілле? Чого їм від нас треба?

— Це не люди. — сказав він, закинувши головою волосся назад. — І наразі, нам варто радіти. Спина сильно болить?

Почувши це, я згадала про спину. Той чоловік чимось мене ранив, та не фізично. Пам'ятаю лиш як щось тверде торкнулось моєї спини й пропалило холодом наскрізь, від чого я й заснула. Рани воно наче не залишило, але те місце відчувала кістками. Та дивлячись на Вілла, я розуміла, що цей біль більш ніж мізерний.