Татусю, я знайшла тата!

Частина 21.

Привіт!) Це автор) Нарешті, я дісталася до своєї "дитинки", щоб викласти цю главу. Не уявляєте, як горіли мої руки та нило серденько, що я не могу порадувати читачів. 

Пишу не з метою пожалітися чи попрохати про співчуття, але почалася робота, яка віднімає не лише будні, а й вихідні. А у поганому стані, розбитою та втомленою я нових частин писати не хочу, бо це одразу відображається на тексті.

Я щиро дякую читачам, які пишуть коменти, голосують та продовжують чекати нових частин. Якщо ви втомитеся чекати - я зрозумію, якщо вам простіше прочитати російськомовну версію - ваше право, якщо ви продовжите чекати - ви моє натхнення, щоб вирватися на годинку-дві від нестерпної роботи. Ви на все це маєте право - ви вильні у виборі люди! 

Досить вже моїх балачок... Приємного прочитання!

_______________________________

Пані Чон не могла очікувати, що хлопці повернуться в такому розібраному стані: Техьон без чітких емоцій на обличчі, очі запалені після сліз, Чонгук похмурий, тримає сплячу дівчинку на руках.

– Як прогулянка?

– Добре, просто невелика пригода, – нервово посміхнувся Кім і швидко вибачившись, узяв доньку з рук Чонгука і пішов нагору.

– Що сталося?

– Лійон захопилася збором мушлі і звернула не туди – загубилася. Усі ми понервувалися, хоч хьон і показує відносний спокій.

– Ох, я так злякалася.

– Нічого, мамо, Лійон відбулася подряпиною і переляком.

Чонгук поставив кошик, який чомусь було важливо тягати за собою. Він пройшов у кухню і сів біля барної стійки. Рука відчувала тепло долоні омеги, і, хоча всі заспокоїлися, альфу тягло нагору, вкотре переконатися, що все гаразд. Хлопець усвідомив, що весь день керувався якимись підсвідомими інстинктами, яких раніше не помічав у собі: гладити спину дитини, втішати, тримаючи за долоню і рватися туди, де може він не потрібен.

– Ти так прив'язався до них, Чоні.

– Це погано, мамо?

– Ні, хіба погано керуватися інстинктами та почуттями. По відношенню до омеги це навіть добре – подібний зв'язок міцний і щирий. Йди до них.

Чонгук здивовано глянув на матір, а та посміхалася однією зі своїх усмішок, за якою приховані всі знання світу. Він правда поспішав у гостьову, але його ноги спинилися біля самих дверей, які знову, як минулого разу, були відчинені. У кімнаті нікого не було, а ось з ванної чути плескіт води.