Крізь моє вікно

Частина 40 (Почуття)

Дощ...

Дощ завжди мене занурює у меланхолію. У кімнаті майже темно, лише моя настільна лампа висвітлює спальню жовтим світлом. Я лежу на своєму ліжку, дивлюся, як падають краплі у вікні. Роккі лежить на підлозі поруч, поклавши морду на передні лапи.

З того часу, як повернулася з дому Ареса, я навіть не рухаюся. Вже минуло кілька годин, настала ніч, занурившись у темряву. Частина мене відчуває провину, і я навіть не знаю, чому. Ми правильно зробили, що пішли, вони нас залишили самих. До того ж, нам не хотілося нової сварки між Карлосом та Аресом.

Я надто багато думаю.

Дощ стає сильнішим, тому я встаю, щоб закрити вікно, найменше мені треба, щоб вся кімната намокла. Щоразу, коли я підходжу до цих штор, згадую нашу першу розмову з Аресом.

Коли я нарешті доповзаю до вікна, моє серце зупиняється.

Арес сидить на тому стільці, як уперше, нахилившись уперед і обхопивши руками голову, погляд спрямований у землю.

Я швидко моргаю, якщо це все мені тільки здається. Арес сидить там, просто під дощем. Він промок, його біла сорочка прилипла до тіла, як друга шкіра. Якого біса він творить? Зараз осінь, Господи, може застудитися.

Я прочищаю горло.

-Що ти робиш?

Мені доводиться голосно кричати, бо дощ мене заглушає. Арес підіймає свою голову на мене. Від смутку в його очі у мене перехоплює дух на секунду, на губах з'являється мила посмішка.

-Відьма.

Я ковтаю, щоразу, коли він мене так називає, це вбиває мене.

-Що ти там робиш? Ти захворієш.

-Ти про мене турбуєшся?

А чому він так цьому здивований?

-Звісно.- Я навіть не думаю, перш ніж відповісти. Мене навіть трохи ображає те, що він міг уявити, що мені зовсім на нього пофіг.

Він нічого не каже, просто відводить погляд. Він так і сидітиме там?

-Хочеш піднятися? – Незалежно від актуальної ситуації між нами, я не можу залишити його там таким сумним. Знаю, що з ним щось відбувається.

-Я не хочу тебе турбувати.

-Ти мене не турбуєш, просто поводься пристойно і все буде добре.