Пов'язані честю

Глава 11

У вітальні було все готове для дівич-вечора. Я сподівалася, що цю традицію скасують, але мати стверджувала, ніби жінок сім'ї Луки образить відсутність нагоди зустрітися зі мною до весілля.

Я розгладила зелену коктейльну сукню. Цей колір мав принести удачу. Я знала, що моя інтерпретація того, що можна назвати вдачею на цьому етапі, значно відрізнялася від інтерпретації Луки та мого батька.

Лілі не дозволили бути присутньою на дівич-вечорі, тому що вона вважалася маленькою для цього, але Джианна знайшла спосіб залишитися. Хоча я боялася, що існувала інша причина згоди матері. Кілька днів тому Джианні виповнилося сімнадцять. Це означало, що вона доросла, щоб вийти заміж. Я відкинула цю думку. Я чула, як мати та Джианна сперечалися в спальні про те, що повинна надіти Джианна, коли у двері люксу пролунав стукіт. Було рано; гості не повинні прийти ще десять хвилин.

Я відчинила двері. Переді мною стояла Валентина, Умберто за нею. Вона була моєю кузиною, але на п'ять років старша за мене. Її мати та моя були сестрами. Вона винувато посміхнулася.

- Я знаю, що рано.

- Все гаразд, - сказала я, відступаючи, щоб вона могла увійти. Умберто відкинувся на стільці біля моїх дверей. Мені дуже подобалася Валентина, тому я була не проти провести деякий час із нею наодинці. Вона була високою і витонченою, з темно-каштановими, майже чорними, волоссям і очима, які здавались найтемнішими з усіх, які тільки можна уявити. На ній була чорна сукня зі спідницею-олівець довжиною до колін. Її чоловік Антоніо помер шість місяців тому, і моє весілля – перший раз, коли вона могла одягнути щось не чорне. Деякі вдови, особливо літні жінки, очікували, що протягом року, після смерті свого чоловіка вона носитиме жалобу, але Валентині було всього двадцять три роки. Вік Луки. Я впіймала себе на тому, що хотіла, щоб її чоловік помер раніше, і вона могла вийти заміж за Луку, а потім відчула себе жахливо. Я не маю так думати. Ромеро тупцював на місці біля вікна.

— Чи не міг би ти почекати ззовні? Дівич вечір не місце для чоловіків.

Він схилив голову, потім пішов без жодного слова.

— Твій чоловік приставив до тебе свого охоронця? - Запитала Валентина.

- Він мені ще не чоловік.

— Ні, ти маєш рацію. Ти виглядаєш сумною, — сказала вона з розумінням на обличчі, коли опустилася на диван. Шампанське, безалкогольні напої та безліч закусок було подано на стіл позаду нього.