Майкл
Кейтлін вийшла з кімнати зранку досі сонна, її волосся було пухнастим. Вона вже втретє поспіль позіхнула і потягнулась, підставивши обличчя сонцю. Одразу за нею йшов Чокі повільно та неспішно, наче оберігаючи її.
- Гей, малюку Майкі, - у майстерню зайшов Крістіан, і я був готовий кинути в нього один із ключів.
Коли я повернувся до Кейтлін, вона вже зникала за дверима кімнати.
- Крістіане, - сердито кажу я.
- Що? Невже я завадив тобі розглядати її? А я попереджав, тобі потрібно бути обережним з нею. Ти уже зачарований нею.
- Нічого подібного, вона взагалі мені не подобається, ти і сам це знаєш.
Кейтлін
Прокинувшись вранці, я не могла зрозуміти, у який момент я заснула.
Пам'ятаю, як на мене стрибнула собака, потім як сиділа на дивані, а далі.
Трясу головою, намагаючись прийти до тями. Для початку потрібно знайти Майкла, схоже, він не ночував тут.
Невже він спав у бруді майстерні через те, що я спала тут.
Виходжу з кімнати, по дорозі позіхнувши разів три, мабуть, точно, за мною лінивим кроком йшов Чокі, вірний товариш команди. Зупиняюсь навпроти відкритих дверей, насолоджуючись сонячним промінням. Відчуваючи тепло на обличчі та вдихаючи увесь запах цього ранку. Запахом майстерні була суміш пилюки, мастил, трохи поту. Недалеко розміщена крамниця парфумів: вітром принесло кілька квіткових ноток, як і принесло запах свіжо-спечених булочок в одному з будинків цього району.
- Гей, малюку Майкі, - раптово лунає голос Крістіана, я розвертаюсь і бачу Майкла на іншому кінці майстерні. Він дивиться на Крістіана, і я не можу зрозуміти його погляд.
Чорт, я ж, мабуть, виглядаю, як опудало,
Раптово лунає в моїй голові і я заходжу назад до кімнати. Швидко причісую волосся руками та зав'язую дульку.
Відчинивши двері зовсім трішки, я повністю чую їхню розмову.
- ...Ти уже трохи зачарований нею, - чую кінець фрази Крістіана
- Нічого подібного, вона взагалі мені не подобається, ти і сам це знаєш.
Так, так ви одружуєтесь для того, щоб вона не видала твою таємницю, - отже, Крістіан усе знає. - Але сам подумай, ти вже почав поводити себе нормально, для того, щоб захистити Кейтлін. Ти, Майкле, сам взяв її руку та представив, як свою наречену. Не може хвора людина ось так робити.
- Крістіане, не лізь не у свою справу! - голос Майкла звучить різко, навіть трохи сердито.
- Отже, ти більше не будеш грати дурника, адже так? Тоді чому ти одружуєшся з нею? Як ти плануєш використати цю дівчину, де її місце в твоєму плані? - Крістіан майже кричить, його слова звучать з нотками звинувачення.
- Поки що їй немає місця ні в моєму плані, ні тим паче в моєму житті!
Заплющую очі, намагаючись стримати сльози, але не вдається. Розплющую їх – і одразу ж по щоці стікає сльоза, вона стікає по моїй губі, залишаючи солоний присмак.
На столику поруч з диваном гудів мій телефон. Чорта з два я дозволю цьому козлу дізнатись, що я пролила хоч одну сльозу через його слова. Витираю щоки рукавом та беру слухавку.
- Адвокате Сноу? - лунає чоловічий голос на тій стороні.
- Так, це я. А ви, пробачте?
- Мене звуть Конрад Ален, я з поліції.
Після останніх слів все моє тіло напружилось та наче стало в бойову готовність.
- Я слухаю вас, містере Алене.
- Ви вільні зараз, зможете приїхати у відділок? У нас тут затриманий, який потребує адвоката. Прокурор Томсон сказав, що я можу звернутись до вас, коли це буде потрібно.
- Так, звичайно, - кажу я, дивлячись у щілину на Майкла та Крістіана, які про щось сперечались. - Я приїду через дві години, сподіваюся, це буде зручно для вас?
- Так, нам буде зручно в будь-який час, адже це ми зриваємо вас з місця та просимо приїхати.
- Тоді до зустрічі, - я кладу слухавку одразу, як чоловік прощається зі мною.
Виходжу з кімнати, буквально перериваючи розмову Майкла та Крістіана, які сперечались про якийсь ключ.
- Куди ти? - раптово лунає голос Майкла, коли я вже майже втекла.
- Помітив, от козел, - шепочу я, розвертаючись. - На роботу, дорогенький, на роботу.
- На яку ще роботу?
- У мене є робота, якщо ти забув, то я нагадую, я адвокат – і зараз мені потрібно їхати працювати.
Я вже збираюсь вийти, коли він знову зупиняє мене.
- Ти поїдеш в цьому?
- Я переодягнуся в офісі Олівера, не хвилюйся.
Він не встигає нічого сказати, я виходжу з майстерні, на ходу дістаючи телефон та набираючи номер Олівера.
- Слухаю, ваша величносте.
- Тобі погано? - одразу запитую я, дивуючись його словам.
- Останнім часом я в тебе, як вірний підданий. Мабуть, навіть в епоху Корьо в Кореї не було таких відданих слуг, як я.
- Не мели дурниці. Чим ти зараз зайнятий?
- Їду по тебе.
- По мене?
- Ти ж для цього телефонуєш, я їхав в офіс, але, як тільки ти зателефонувала, одразу повернув у твою сторону.
- Все ж таки ти добре мене знаєш. Мені потрібно в офіс переодягнутись, а потім у поліцію. Дзвонив один з поліцейських з відділку, Конрад Ален. Він сказав, що в нього є затриманий, який потребує адвоката, і що прокурор Томсон сказав, що він може звернутись до мене по допомогу.
- Схоже, прокурор зацікавлений у тому, щоб ти знову працювала.
- Цікаво чому? Хоча з цим розберемося пізніше, я чекаю тебе на зупинці.
- Буду через кілька хвилин.
Кладу слухавку, насолоджуючись теплом цього ранку.
Цікаво, мій батько теж був би таким прокурором?
Яким він був?
Заплющую очі, намагаючись пригадати єдине батькове фото.
Я бачила його лише раз. На фото був мій батько, він стояв разом з якоюсь жінкою, у неї було таке ж світле волосся, як і в мене.
Тоді мама накричала на мене та забрала фото, а на питання «Що то за жінка?» відповіла, що лише якась його колега.
Можливо, ця колега була важлива і для містера Томсона, адже він часто говорив мені, що я нагадую йому одну дівчину.
- Ваша карета на місці, - жартома говорить Олівер, опускаючи скло. - Застрибуй.
Обходжу машину та сідаю на переднє сидіння, достатньо сильно смикаю пасок через те, що він у нього може заклинити.
- Обережніше, а то взагалі його відірвеш, - дражниться він.
- Нічого страшного, нового встановиш, нарешті, - акцентую увагу на останньому слові, адже вже кілька місяців торочу про цей пасок.
- З твоєї першої пенсії.
- Можливо, ще за ті гроші, що я на похорони на старості років буду відкладати, щось собі придбаєш?
- Так, за ті гроші куплю собі вставну щелепу.
Сміюсь з його слів, відчуваючи, як щоки починають червоніти від сміху.
До офісу ми доїхали досить швидко, далі жартуючи про вставні щелепи у старості.
У кінці ми зійшлись на тому, що, якщо ми на старості не будемо пити пиво в нашій улюбленій закусочній та їсти курочку вставною щелепою, то сенсу старіти немає.
В офісі одразу прямую в кімнату, яка іноді слугувала нам як спальня. Там було чотири шафи, дві з них були завалені різними паперами, справами та витягами з того чи іншого. Інші дві слугували нам гардеробними: в одній з них були мої речі, в іншій – Олівера.
Відчиняю шафу, дивлячись на свій одяг, наче з іншого життя.
Кілька ділових костюмів.
Темно-зелений
Чорний
Сірий
Вишневий
Оливковий
Одна толстовка, дві футболки та три майки.
Вибір не великий, але він є.
Дістаю білу вкорочену майку та сірий костюм. Штани були доволі вільні внизу, через що Олівер завжди казав, що я зачеплюсь одного разу і впаду, але саме через широкі штанки внизу мені подобався цей костюм.
- Ну як?
- Перечепишся, впадеш, доведеться зуби збирати посеред Бостона.
- Ти що смерті шукаєш? Я тобі зараз похорони одразу влаштую, - кидаю в нього зім’ятий листок паперу.
- Гаразд, - Олівер піднімає руки вгору, наче здаючись. - Виглядаєш прекрасно, тепер поїхали, ти через десять хвилин повинна бути там.
* * *
У відділку царив повний хаос. Хтось кричав про те, що він невинний у зіткненні двох машин.
Дві дівчини строїли оченята одному з працівників, поки той намагався взяти в них покази.
До нас з Олівером підійшов чоловік років тридцяти, середнього зросту, з невеликою щетиною та темним каштановим волоссям.
- Кейтлін Сноу?
- Так, це я, - відповідаю на простягнену руку рукостисканням та привітно посміхаюсь. - А ви?
- Конрад Ален. Думаю нам краще одразу перейти до справи, але хто цей чоловік?
- Це Олівер Кресвел, мій колега та помічник.
Конрад киває і йде в глиб відділку, як я зрозуміла, до кабінету для допитів.
Ми троє прийшли в невелику кімнату, за склом сидів чоловік у наручниках. Схоже, підозрюваний, навпроти нього було двоє людей. Один з них сидів, інший – стояв, я знала чоловіка, що стояв. Це був Маттео Гаммер, єдиний чоловік-коп, присутність якого я могла витерпіти.
Іншого чоловіка я не знала.
- Я повторюю ще раз, - починає незнайомий чоловік. - Ти вчиняв насилля над своєю дружиною та донькою та записував це на камеру. Де камера?
- Камери немає.
Тепер я дивилась на підозрюваного, його самовдоволений вираз обличчя та посмішка на губах.
- Де камера виродку?
- Досить, - тихий, але серйозний голос Маттео змушує мене напружитись, чомусь мені здається, що ця справа не така вже й легка.
- Так, я справді робив боляче дружині на очах доньки, ба більше, я робив боляче і тій малій стерві. Хочете знати чому?
Я стиснула кулаки, дивлячись на людину за склом, мені хотілося влетіти туди і розбити йому голову об стіл.
- Мене збуджує біль, їх біль приносить мені задоволення.
Як тільки він це промовляє, невідомий мені чоловік різко встає та притискає його голову до столу, Маттео не заважає йому, хоча в будь-який момент готовий забрати його подалі від цього лайна.
- Я ж тебе посаджу, у таке чудесне місце, що ти ні сонця не побачиш, ні неба. Я тебе до таких вбивць посаджу, що тобі смерть раєм здаватиметься, а життя - пеклом.
- У вас немає доказів, а моїми свідченнями можеш собі дупцю підтерти, але буде боляче.
У його словах ні краплі вини та каяття. Цей чоловік не вартий життя.
- Кейтлін?
- Я маю неймовірне бажання вирвати йому кадик!
- Кейтлін, ти ж адвокат!
- Це не зменшує мого бажання, а лише збільшує.
- Що будеш робити?
Я не встигаю відповісти Оліверу через те, що до нас виходять Маттео та його колега.
- Місс Сноу, - промовляє Маттео та киває мені, я киваю у відповідь, - це Ной, мій напарник.
Киваю і йому, а тоді повертаю голову до підозрюваного. Він дивився просто на мене та в’їдливо посміхався, наче знав, що тут за склом прямо зараз я дивлюсь на нього.
- Можливо, ти поговориш з ним, - пропонує Маттео.
- Я?
- Так, можливо, адвокат витягне з нього більше, ніж ми.
- Єдине, що я можу з нього витягнути, це руки та ноги. Бажано, щоб це був дуже болючий процес. Містере Алене, якщо ви хотіли, щоб я була його адвокатом, то можете забути про це. Я нізащо не стану захищати таку, - замовкаю, роздумуючи, як назвати цього чоловіка, він не людина якась тварюка, - я не буду захищати таку людину, як він.
- Оуу, адвокат потрібен не йому, ми покликали вас для його дружини та доньки. Але є одна річ.
- Яка?
- Дружина відмовляється свідчити, користуючись правом не свідчити проти чоловіка, а донька не розмовляє взагалі, - промовляє Маттео.
- Я можу поговорити з його дружиною для початку?
- Так, звичайно, Конрад тебе проведе.
У тому самому складі, де знаходились, ми вийшли з кімнати для допиту та попрямували в один з кабінетів, на дверях висіла табличка, яка свідчила про те, що це кабінет Маттео.
За столом сиділа жінка років сорока, вона щось підіймала з підлоги. Коли ми увійшли, вона різко підійнялась зі стільця – і той ледь не впав.
По дорозі до кабінету Конрад розповів, що її звуть Барбара, їй тридцять п'ять років, домогосподарка. Одружені уже п'ятнадцять років, дванадцять з яких виховують доньку Алісу. За описом сусідів вона щаслива мама та дружина.
От тільки перед собою я бачила змучену жінку, яка не виглядала на свої тридцять п'ять, а на всі сорок п'ять. Вона була змарніла та неймовірно худа, зробивши крок, вона поморщилась, мабуть, від болю. Невідомо, що він робив з нею. І чому вона захищає такого покидька.
- Барбаро, мене звати Кейтлін Сноу, я адвокат, я тут, щоб допомогти вам.
- Ви витягнете звідси мого чоловіка?
- Чоловіка? - шоковано переводжу погляд на Олівера, який був шокований не менше за мене.
- Ви, мабуть, помиляєтесь, я тут, щоб допомогти вам, а не вашому чоловіку.
Як взагалі таку людину можна досі вважати своїм чоловіком.
- Він сам визнав те, що знущався над вами.
- Він бреше!
- Послухайте, - кажу я, стаючи поруч з нею та беручи її худорляві руки у свої, - ви повинні дати свідчення проти свого чоловіка та пройти медичне обстеження на наявність травм.
- Ні! - кричить вона, вириваючи свої руки з моїх. - Він не винен, мій коханий не винний. Це брехня! Ви просто заздрите нам, так, саме так. Ви всі просто заздрите!
* * *
Із відділку ми їхали в повній тиші, обоє мовчали, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося.
- Скоріше за все, у неї проблеми з головою, - порушує тишу Олівер.
- Жертви часто захищають своїх кривдників.
- Але у неї є донька! Можливо, жертви і захищають кривдників, забуваючи про себе, але, коли у них є діти, найголовніше – це захистити їх.
- Завтра я поговорю з дівчинкою.
- Але ж вона німа.
- Так, але я хочу переконатися в цьому сама.
- Щоб ти не робила, я буду поруч, - Олівер зупиняє машину поруч з майстернею.
- Я поїду.
- Давай зайдемо.
- Навіщо?
- Ходімо, - кажу я, вийшовши з машини і буквально витягуючи його та тягнучи за собою.
У майстерні нікого не було, але я чула чоловічі голоси в кімнаті. Тягну Олівера за руку, змушуючи йти за мною, відчиняю двері і бачу, що тут зібрались усі.
Майкл та Брендон сиділи на дивані, Бен сидів прямо на підлозі, Ніколас та Крістіан сиділи на дивані навпроти.
- Застілля і без мене, - кажу я, заходячи в кімнату, одразу тягнусь за останнім шматком піци з сирними бортиками.
- Ей, це був останній шматок, - викрикує Бен.
- Я голодна, як вовк. Олівер будеш?
Він хитає головою на знак незгоди.
- Не спіши.
- До речі, поки я не забула, - забираю з рук Майкла склянку і роблю кілька ковтків, ловлячи на собі погляди інших. - Потрібно поїхати в будинок, де вони живуть, і запитати про них у сусідів.
- Їх уже допитували.
- Люди можуть сказати нам набагато більше, ніж поліції, - запихаю в рота пів шматка піци, ледь прожовуючи його.
- Обережніше, - Майкл дає мені серветку, - нормально поїш. І взагалі ти наче з голодного краю і тебе кілька днів не годували.
*- Нехай посидить там і подумає над тим, що вона робить та говорить.
- У неї там немає їжі.
- Нічого страшного, від цього її урок стане ще кращим.*
Я завмерла, не в змозі проковтнути те, що було в роті. Підіймаю голову і бачу Олівера, який пильно дивився на мене. Він стиснув руки в кулаки та готовий був щось сказати.
Він знав.
Усе знав.
Будь ласка, Олівере, будь ласка, мовчи, - благала я його очима.