АРЕС ІДАЛЬГО
Дивитися на неї, поки вона спит, розслаблює мене.
Дає мені відчуття миру, безпеки, якими я сам не міг себе забезпечити. Ніжно проводжу тильною стороною пальців її щокою. Не хочу її будити, хоча знає, що цього мало, щоб вона прокинулася. Ракель без сил.
Я її вимотав. Пихуча посмішка утворюється на моїх губах. Я б хотів, щоб вона її побачила і знову пожартувала з цього.
Знаю, що вона сказала б щось на кшталт: «надменный грецький бог».
Вона виглядає такою вразливою та красивою, коли спить. Її прозорість, легкість, з якою я можу її прочитати, це одна з тих речей, яка мене до неї тягне. Мені не потрібно турбуватися про приховані речі, брехню, чи фальшиві почуття. Вона справжня, така чиста і ясна, що вона відчуває. Це саме те, чого я завжди потребував.
Ясність, чесність.
Тільки так я можу довіритися і розкритися, тільки так я можу дозволити собі слідувати за своїми почуттями, звільнити їх та відкрити серце.
Я нахиляюся до неї і цілую в лоба.
- Я люблю тебе.
Вона трохи рухається, але все ще спить. Спостереження за тим, як вона спить, трохи перетворює мене на переслідувача, нагадуючи про наш початок.
Моя маленька відьма переслідувачка.
Та, що вірила, що я не знаю про те, що вона мене переслідує, коли я вдавався, що не підозрюю, що вона за мною спостерігає.
Стук двері повертає мене до реальності. Повністю накриваю Ракель покривалом і встаю, швидко одягаюсь. Не можу знайти власну сорочку. Тому відчиняю двері без них.
Дві дівчини, яких я впізнаю як кузин Ракель, але чиїх імен не пам'ятаю. Побачивши мене, вони застигають.Їхні очі нахабно гуляють вгору і вниз моїм торсом.
‑ Ем... ‑ Одна з них усміхається, дивлячись на іншу. – Боже мій, який же ти гарненький.
- Сесілія! - Кричить на неї інша.
Сесілія закушує губу.
- Я просто кажу правду, Камілло, він знає, що гарний, тож який сенс приховувати, що ми зачаровані.
Я ігнорую її комплімент.
‑ Думаю, що ви сестри, які ночують у спальні Ракель.
Камілла киває.
- Так, шкодуємо, що завадили.
Я посміхаюсь.
- Спокійно, проходьте. – Відходжу убік. - Я вже йшов, мені тільки треба знайти сорочку.
Сесілія слідує за мною в кімнату.
- Навіщо? Без сорочки ти отже ідеальний.
Камілла вистачає її.
- Сесілія! - Дивиться на мене з жалем. - Вибач, Сесі багато випила.
- Заспокойся.
Піднімаю сорочку з підлоги і нахиляюся, щоб лагідно поцілувати Ракель у щоку. Одягаю сорочку і дивлюся на дівчат.
- Не будіть її, вона вимотана, у неї був важкий день.
Камілла киває.
- Гаразд.
- Добраніч. - Виходжу в коридор і прямую до сходів.
- Арес.
Я обернуся, щоб подивитися, хто мене покликав.
Сесілія, посміхаючись, підходить до мене.
‑ Я...
Мій голос набуває цього захисного холодного тону.
- Що?
- Я не розумію. Ти і вона, це безглуздо.
Це дівчисько поняття не має, яким холодним і жорстоким я можу бути, вона бачила тільки мій солодкий бік, який я показую тільки з Ракель, ні з ким іншим.
‑ Тобі не потрібно це розуміти, тебе це не стосується.
‑ Знаю... ‑ Робить ще крок до мене – Просто ти такий ідеальний... а вона така...
- Зупинися, - перериваю її. - Будь обережна з тим, що збираєшся сказати про неї.
- Я не збиралася говорити нічого поганого.- Насправді мене найменше цікавить, що ти можеш сказати. Добраніч.
Я залишаю її з відкритим ротом і йду.
***
- Чому ти мені не сказав? - Ракель стоїть з руками на поясі, зла. – Арес?
- Не знаю.
Погані новини прийшли різними шляхами: електронні та паперові листи про відмову. Головна причина, через яку вони прийшли, - час подачі на стипендію минув, і всі вже були зайняті іншими студентами, які зробили все вчасно.
Ракель дізналася від Аполо, бо я не казав їй, коли почав отримувати відповіді. Я не знав, як сказати про це, я вже втратив надію, але вона ні, я не хотів забирати її в неї.
Не можу брехати, відмова мене дуже засмутила. Єдина втіха, це думка, що, принаймні, я навчатимусь в одному університеті з нею. Я божеволітиму, вивчаючи те, що мені не подобається, але, принаймні, божеволітиму поруч з нею.
- Ти злишся на мене?
Ракель зітхає і обвиває мою шию руками.
- Ні. – лагідно цілує мене. – Мені шкода, що не спрацювало, але в нас усе ще є те, що ми зібрали за ці місяці, щось придумаємо.
‑ Ракель...
Його очі знаходять мої.
- Ні, навіть не думай здаватися.
- Ти думаєш, я хочу здаватися? Але ми не можемо триматися за неіснуючі надії.
- Ти пробував говорити з дідусем?
- Що це дасть? Він мені вже казав, що не встряватиме між мною та батьком.
- Поговори з ним знову.
Качаю головою.
- Ні.
- Аресе, він твій останній шанс, будь ласка, спробуй ще раз.
Зітхаю.
- Не хочу почути нову відмову, - визнаю, опускаючи голову.
Ракель охоплює моє обличчя, примушуючи подивитись на неї.
‑ Все буде добре, остання спроба.
Я ніжно цілую її, повільно проводячи пальцями по щоках.
Усуваючись, дарую їй посмішку.
- Остання спроба.
Виходжу з її будинку і прямую до свого.
***
Дідусь Ідальго. Здається, зовсім не здивований бачити мене. Він сидить в офісі батька, у легкому, але класичному костюмі, штанах та сорочці, застебнутій на всі гудзики.
Клаудія сидить поруч, сміючись з того, що він говорить.
- Привіт, - вітаю трохи нервово. - Як ти, дідусю?
Він мені усміхається.
‑ У деякі дні краще, ніж у інші. У цьому вся старість.
Я сідаю з іншого боку столу, який поділяє зону відпочинку від офісу обличчям до них.
- Клаудія, донька. – ніжно каже їй дідусь. - Можеш сказати моєму сину та Артемісу, щоб зайшли в офіс ненадовго?
Він кличе батька та Артеміса? Навіщо? Це добре не скінчиться.
Клаудія виходить, зачиняючи за собою двері.
‑ Дідусю, я...
Він піднімає руку.
- Я знаю, навіщо ти прийшов.
Я відкриваю рота, щоб заговорити, але входить батько у своєму зазвичай костюмі, мабуть, щойно повернувся з роботи. За ним заходить Артеміс.
- Що трапилося, тату? Ми стурбовані. У нас відеоконференція за десять хвилин. - Мій батько кидає на мене швидкий погляд, але нічого не каже. Артеміс, здається, здивований.
‑ Скасуй її. - Усміхаючись, карає дідусь.
Мій батько заперечує.‑ Тато, це важливо, ми...
‑ Скасуй її! – Мій дідусь підвищує голос, дивуючи нас усіх.
Артеміс з батьком переглядаються, і тато киває, тож Артеміс робить дзвінок, щоб усе скасувати. Вони обидва сідають поряд між мною та дідусем.
Мій батько зітхає.
- Що знову сталося?
Дідусь випростується.
- Знаєш, навіщо тут Арес?
Батько кидає на мене холодний погляд.
- Думаю, що знову просить у тебе допомоги.
Дідусь киває.
-Так і є.
Говорить Артеміс.
- Мабуть, тобі це вже дратує, бо ти йому вже одного разу відмовив.
Я встаю.
- У цьому немає потреби, дідусю, я все зрозумів.
- Сядь. - Не наважуюсь не послухатися і сідаю.
Мій дідусь трохи повертається до батька та брата.
‑ Ця розмова набагато важливіша за будь-яку безглузду угоду, яку ви укладаєте. Сім'я набагато важливіша за будь-який бізнес, а ви, здається, про це забули.
Усі мовчать, дідусь продовжує.
- Але не хвилюйтеся, я тут, щоб нагадати вам про це. У Ареса завжди все було, йому ніколи не потрібно було ні за що боротися, він ніколи в житті не працював, прийшов до мене за допомогою, і я йому відмовив, щоб подивитися чи здасться він, але він перевершив усі мої сподівання. Цей хлопець працював днями та ночами, місяцями просив стипендії, борючись за те, чого бажає.
Артеміс із батьком здивовано дивляться на мене.
Дідусь знову каже.
‑ Арес не просто заслужив мою підтримку, він заслужив мою повагу. – Дідусь дивиться мені просто у вічі. - Я дуже пишаюся тобою, Аресе. - Моє груди стискається. - Я гордий, що ти носиш моє прізвище, і в тобі тече моя кров.
Я не знаю, що сказати, усмішка дідуся зникає, коли його погляд падає на батька.
- Я в тобі дуже розчарований, Хуане.Сімейна спадщина? Нехай смерть прийде за мною, якщо я колись думав, що сімейна спадщина, це щось матеріальне. Сімейна спадщина це відданість, підтримка, ласка, передавати всі ці позитивні якості з покоління до покоління. Сімейна спадщина це не чортове підприємство.
Настає болісна тиша, але дідусь не має жодних проблем, щоб заповнити її.
‑ Той факт, що ти став залежним від роботи, щоб не мати справу з невірністю дружини, не дає тобі право робити синів такими ж нещасними, як і ти.
Батько стискає кулаки.
- Батько.
Дідусь хитає головою.
- Як не соромно, Хуане. Твій син просив твоєї підтримки, а ти повернувся до нього спиною. Ніколи не думав, що ти так розчаруєш мене. - Дідусь дивиться на Артеміса. - Ти змусив його вивчати те, що він ненавидів, ти зробив усе можливе, щоб перетворити його на свою подобу, тепер подивися на нього. Думаєш, він щасливий?
Артеміс відкриває рота, але дідусь піднімає руку.
- Помовчи, синку, хоча ти є продуктом поганого виховання твого батька, я на тебе теж злий за те, що ти повернувся до брата спиною, за те, що ти не підтримав його. Ви мене обидва засмутили. Я найменше хочу, щоб хтось пов'язував усе це з нашим прізвищем.
Артеміс з батьком опускають голову, схвалення діда дуже важливе для них.
- Сподіваюся, ви витягнете щось корисне з цього, і станете найкращими людьми, я у вас вірю.
Я вражений сумом у висловах батька та Артеміса. Вони все ще не наважуються підвести голову.
Дідусь знову дивиться на мене.
‑ Я почав процес твого вступу на Медицину до університету, про який ти говорив Аполо. – Дідусь передає мені білий конверт. - Це банківський рахунок на твоє ім'я. Там достатньо коштів на твоє навчання, університетські витрати. Також там усередині ключ від квартири біля кампусу, яку я тобі купив. Я тебе повністю підтримую, мені шкода, що тобі довелося пережити відмову свого батька. Найкраще в цьому всьому, що ти відчув, як це не мати все на світі, і працювати заради бажаного. Ти будеш чудовим лікарем, Аресе.
Не можу поворухнутися, не знаю, що сказати. З усіх сценаріїв, що я представляв, цей ніколи б не спав мені на думку.Дідусь струшує руки і повільно встає.
- Отже, це все, я піду трохи відпочину.
Із опущеною головою батько виходить за ним. Я залишаюся сидіти на місці з конвертом у руці, аналізуючи подію.
Артеміс піднімається.
- Вибач.
Можна на пальцях перерахувати скільки разів мій старший брат промовляв ці слова.
Артеміс проводить рукою по обличчю.
- Мені справді шкода, і я радий, що хоча б ти зможеш досягти бажаного. - На його обличчі з'являється сумна усмішка. - Ти цього заслуговуєш, Аресе. У тебе є сила, якої в мене не було, коли мені нав'язували те, що я мав робити. Дідусь має рацію, захоплюючись тобою.
- Ніколи не пізно змінити життя, Артемісе.
У його сумній посмішці стільки меланхолії.
‑ Для мене пізно. Успіхів, брате.
Так він іде, залишаючи мене на самоті.
Я не знаю, що відчувати, мої емоції такі змішані. Але я дізнаюся головне – справжнє щастя.
Я його досяг.
Я стану лікарем.
Я вивчатиму те, що хочу, рятуватиму життя.
Єдине, що затьмарює моє щастя, це думка про дівчину з чесними очима, яка чекає на мій дзвінок, щоб дізнатися, як все минуло, дівчині, яку я люблю, і яка буде за милі від мене, як тільки почнеться семестр.
Дідусь помиляється лише в одному, у мене ніколи не було всього, і цього разу не є винятком.