АРЕС ІДАЛЬГО
Прокинутися і не відчути Ракель на моїй витягнутій руці – не те, на що я очікував. Озираючись, встаю, спотикаючись, йду у ванну, заглядаю – нікого. Помічаю, що її одягу ніде немає, тож роблю висновок, що вона пішла.Відьма використала мене і пішла?Не можу в це повірити, це можна записати в довгий список вперше з Ракель. Жодне дівчисько ніколи не зникало наступного ранку після сексу, це завжди було моєю прерогативою.Вона продовжує забирати мої ролі.Але чому пішла? Я нічого поганого вночі не зробив. Чи так? Проводжу рукою по обличчю, згадуючи все, чим ми займалися вночі. Господи, це був найкращий секс у моєму житті. Ця дівчина зводить мене з розуму. Усміхаюся як ідіот, оглядаю єдине, що можу вдягнути: костюм грецького бога. О, ні за що в житті не вийду в цьому. Шукаю якийсь одяг у шафі. Це гостьова кімната Марка, і так як ми часто тут залишаємося, тут завжди є запасний одяг.Одягнувши шорти та білу толстовку, спускаюся вниз у вітальню, в якій бачу сцену прямо з фільму «Похмілля у Вегасі».Грегорі лежить на дивані з пакетом льоду на чолі. Блідий Аполо сидить на підлозі, спершись спиною на диван, притримуючи відро. Марко сидить на дивані з пакетом льоду на своєму... Марко перший помічає мене.
- Навіть не питай.Не можу стримати сміху.
- Якого хріна?
- Я вмираю. - стогне Грегорі.Мої очі просуваються до Марка.
– З тобою що трапилося?Марко відводить погляд.
- Яке зі слів у фразі «навіть не питай» ти не зрозумів? Забий.
- Важко забити, коли я бачу, як ти притискаєш пакет льоду до свого члена. Аполо пихкає.
- Чому ти такий жорстокий, Аресе?Я сідаю на край дивана біля ніг Грегорі.
- Ти його зламав? Марко вбиває мене поглядом.
- Ні, просто... Думаю це мозолі від фрикцій.З мене виривається смішок.
- Чорт, бро, а я думав, що в мене була дика нічка.Грегорі сміється зі мною.
- Я теж, але ні, здається, Марко помучили, як старий телевізор. Ми з Грегорі вимовляємо одночасно.– Без пульта. Марко стискає губи.
- Ха, ха, як смішно. Аполо посміхається.
- Хороший жарт. Ми з Аполо йдемо додому, і прийшовши, йдемо відразу на кухню, все ще слабкість та запаморочення. Нам потрібна вода, їжа та добрий душ. Аполо розвалюється на кухонному столі, притулившись до нього щокою. Я дістаю з холодильника два енергетики і кладу їх на стіл, сідаючи з іншого боку. Знаю, що в Аполо вночі щось було, і мені дуже цікаво.
- Не хочу говорити про це.
- Я нічого не сказав.
- Ти подумав. Я відпиваю свій напій.
- Тобі здається.- Клаудія заходить на кухню і пропонує приготувати нам суп. Але Аполо каже, що втомився та йде до своєї кімнати.Тепер моя черга прикластися щокою до стільниці, поки я чекаю на суп Клаудії. Не помічаю, як засинаю. Прокидаюся від удару по коліну. Моргаю і облизую губи, тоді як мою шию пронизує біль. Коли відліплю своє обличчя від столу, відчуваю на щоці мітки дерев'яних дощок. Я розтягуюсь на стільці, натикаючись очима на крижаний погляд. Артеміс сидить з іншого боку столу з гарячою кавою перед собою. На ньому чорна спортивна толстовка та волосся злегка вологе від поту. Я все ще не можу зрозуміти, як рано прокидатися в неділю, щоб тренуватися. Але, гаразд, я багато чого не розумію у своєму старшому браті. Його руки схрещені на грудях.
- Тяжка нічка?
- Ти навіть не уявляєш. Клаудія копошиться біля плити.
- А, прокинувся, суп уже готовий.
- Дякую, - говорю їй полегшеним тоном.
– Ти рятівниця. Клаудія посміхається до мене.
- Не звикай. - Вона наливає суп, і від одного запаху мені стає краще. Артеміс робить ковток кави, я збираюся взяти ложку, як він каже.
- Не дозволяй Аполо пити, він ще не доріс.
- Знаю, це була лише справа одного випадку.-Знову піднімаю ложку, але Артеміс продовжує.
- Директор твоєї школи сказала, що ти ще не подавав документи на факультети Права та Бізнесу. Кладу ложку поруч із тарілкою.
– Ще навіть не середина навчального року.
- Краще рано, ніж пізно. Чи є якісь думки? - я охоплюю своє підборіддя. - Ти спокійно можеш вступити до Прінстона, ми з татом його закінчили. Тебе приймуть, як спадкоємця.
Оу, Ліга Плюща, найпрестижніші та найзнаменитіші університети Сполучених штатів. Конкурс у них набагато жорсткіший, ніж в інших університетах. Тобі не тільки треба мати відмінні оцінки, а й купу грошей, так само бути у статусі «спадкоємець»: якщо твої батьки чи хтось із родичів закінчували один із цих університетів, можна сказати, що ти вже вчинив.
Не зрозумійте мене неправильно, я зацікавлений в одному з цих університетів, але не заради кар'єри, про яку думає мій брат. Клаудія дивиться на мене зі співчуттям і продовжує готувати. Невже мій дискомфорт, пов'язаний із цією темою, настільки очевидний?Артеміс, здається, не збирається мовчати.
- Ти вже думав який напрямок вибереш? Право чи Бізнес? Ти б мені дуже допоміг, якби вибрав Бізнес, ми думаємо відкрити ще одну філію на півдні. Формування тільки почалося, було б чудово, якби ти все взяв на себе, коли випустишся.
Я не хочу вивчати ні Право, ні Бізнес. Хочу вивчати Медицину. Хочу рятувати життя. Хочу отримати знання, щоб забезпечити найкраще лікування для дідуся, та всіх, хто мені важливий.Всі ці думки у моїй голові, я їх не озвучую. Тому що я знаю, що як тільки ці слова покинуть мій рот, я втрачу всю повагу та визнання свого старшого брата, оскільки відмова від спадщини в цій родині прирівнюється до зради. Яка користь від доктора у транснаціональному успіху? У мене було життя, якого я ні в чому не потребував, якого я не повинен був працювати заради чогось. У спадкоємця дуже солодке життя, але люди помиляються, якщо думають, що за це життя немає плати.Люди не бачать тиску, зразок, якому ти повинен відповідати, прийоми їжі на самоті, те, як важко знайти справжнього друга або зустріти справжнє кохання. Я думав, що все моє життя буде укладене в цьому колі, поки не сталося: Ракель мене побачила.Я не говорю про те, що вона на мене подивилася, а про те, що вона роздивилася мене наскрізь.Підібралася до мене з такими чистими почуттями, з цим гарним обличчям, яке легко прочитати, що залишило мене без слів. Ракель завжди була така правдива, прозора, її реакції такі чесні. Я не думав, що існують такі люди.Вона, яка навіть не усвідомлює, наскільки прекрасна, з такою впевненістю сказала мені, що я закохаюся в неї. Вона, яка працювала, щоб купити все, що хотіла, яка завжди була самотня через відсутність батька та роботи матері. Вона, яка пройшла через стільки лайна зі мною.Все ще посміхається від щирого серця.І ця посмішка, яка мене обеззброює та змушує вірити, що все можливо. І що я дійсно стану хорошим лікарем одного разу, бо, мабуть, ніхто в моїй родині мене не підтримує і не вірить у мене, а вона так.І цього більш ніж достатньо.