Загублені

7

Цілий день тато не виходив з кімнати.Я вирішила принести йому вечерю в ліжко.Виглядав він кепсько, його явно щось хвилювало.
-Привіт-тихенько сказала я- я тут тобі еее принесла сніданок.І хотіла з тобою поговорити щодо того табору...
-Віккі!-сказав тато настільки голосно що я аж підскочила-Мені також важко! Але ви не маєте страждати,ви маєте продовжувати жити.А спостерігаючи за мною ви тільки отримуєте приклад того,як жити не слід!Я мушу це зробити,просто мушу!-він був дійсно дуже розтроєним і пяним.Я немогла дивитись на нього люблячим поглядом,немогла розказувати йому як я його люблю...
-Хочаб Маргарет пожалій!Вона не впораєтся!Відправ її до Барбари, а я вже змирюсь з тим чортовим табором!- викрикнула я,-Тату їй 6 років!Дівчатка в її віці бавлятся в Барбі а не заробляють собі болячки лежачи в холодних наметах!Вона цього не подужає!Будьласка!- я почала ридати-Прошу тебе..
-Я НЕ ВіДДАМ СВОЮ ДОЧКУ ДО ПРИСТАРіЛОЇ ЗБОЧЕНКИ В ОПіКУ!Ти подивись на кого схожа твоя бабуся!Виглядає як куртизанка і вештаєтся з чоловіками, які їй годятся в сини!-я незнала що сказати у відповідь,тому заявила:
-Смачного- і вибігла з кімнати.Я просто розплакалась.Тато краще відправить свою рідну дочку за три девять земель,а ніж залишить з рідною бабусею...
Завжди коли мені було важко на душі,я приходила до старого покинутого млина,що стояв з іншої сторони озера.Там було тихо і спокійно, і тільки тоді коли я вибиралась на верх цього млина я заспокоювалась.Могла сидіти там годинами,аж до того часу поки не стемніє.Прекрасний краєвид заспокоював.Сонце плавно опускалось на дно озера,розсікаючи різнобарвні хмарки,які крутились навколо нього.Дерева шелестіли,і заспокоювали.Ця панорама просто заворожувала...