Розділ 37 🏞

607 59 5
                                    

Вихідні. Я відпросилася в мами на весь день, сказала, що їду з Карою в Лос-Анжелес.
- Погуляємо, відволічемося, - з притаманною мені байдужістю говорила я, доїдаючи сніданок.
- Ну добре, - погодилась мама, - тільки щоб вечері була вдома!
Я усміхнулася та вискочила з-за столу.
- Дякую, - я обійняла маму, доїдаючи панкейк та вдягнувши пальто вибігла на двір.
За рогом мене, як завжди, чекав Пейтон та його автомобіль. Якщо чесно, я вже не уявляла життя без машини. Це ж так зручно. Я відкрила дверку та сходу протарабанила:
- До вечора.
З радощів хлопець взяв мене за щічки та поцілував. Це був короткий поцілунок, але від цього не менш приємний. Я навіть не сподівалася, що мене відпустять, а тут аж до вечора!
- Куди поїдемо? - запитала я коли хлопець відсторонився.
- Зараз побачиш, - Пейтон пристібнув ремінь безпеки та завів машину. В наступну мить ми вже їхали до виїзду з міста. За кілька хвилин машина виїхала на трасу.
- Так куди? - знову допитувалася я.
- Це секрет.
Пейтон подивився на мене усміхаючись.
- Ти серйозно? - перепитала я.
Хлопець лише закусив нижню губу та вдавив педаль газу.

- Заплющ очі, - попросив Пейтон.
Ми зупинилися на стоянці, недалеко від Монтерею. Я відщипнула ремінь та вийшла з машини, хлопець підійшов до мене та попросив заплющити очі.
- А якщо я впаду?
- Не впадеш, - впевнено посміхаючись сказав він.
Я виконала його прохання і відчула, як мої ноги відриваються від землі. Хлопець взяв мене на руки.
- Точно заплющила? - перепитав він.
Я кивнула і відчула, як ми рушили вперед.
Йшли ми досить довго:
- Ще довго? - затипала я.
Зразу після цього запитання я почула дивний шум. Пейтон це зрозумів, тому навіть не відповідав. Прислухавшись, за кілька секунд я зрозуміла - це хвилі. Моя обличчя розтягнулося в широкій посмішці. З кожним кроком я все краще і краще чула хвилі. Тепер я відчувала, що кроки хлопця стали не такими чіткими. Пісок!
- Можна відкрию? - запитала я.
- Ні, - лагідно сказав він.
Тепер я дуже голосно чула хвилі і...його хода стала знову стійкою, що?! Таке враження ніби ми знову вийшли на тротуар. Але тепер він наче пекескакував з перешкоди на перешкоду. Проте хвилі було чути ще краще, ніби я серед них. І ще неймовірний бриз. Я вже точно знала, що це океан.
За кілька секунд я відчула, як руки хлопця ворушаться і згодом я вже стояла на землі.
- Відкривай, - промовив хлопець.
Я відчула його руки на моїх плечах і розплющила очі.
Ми стояли на одному з величезних камінюк, з яких, мов з гір, складався цей берег, а навкруги нас простягалися нескінченні маси води. Хвилі з гуркотом розбивалися об величезні глиби та пінячись, розходились. Бризки долітали й до нас.
Я з зачаруванням споглядала цю чудову картину, поки Пейтон обіймав мене ззаду.
- Подобається? - запитав він тихенько шепнувши на вушко.
Я лише кивнула. З боку хвиль дув приємний, холодний вітер з краплинками солоної води.
Це був справжній океан. Мені було зовсім не страшно, я навпаки - хотіла б залишитись тут назавжди.
Вдосталь нагледівшись видом, я акуратно повернулася до Пейтона, обхопила руками його обличчя та поцілувала.
Це був леть не найщасливіший момент в моєму житі. Я цілувала хлопця, а навколо нас бурлив океан. Шалений вітер дув в моє обиччя доносячи солені краплі, що перемішувались з нашили вустами. За мить Пей підхопив мої стегна. Я вже не відчувала землі, лише його гаряче тіло між моїми стегнами та биття серця під рукою.
Я не знаю, скільки ми так простояли. Моє волося перетворилося на фіолетове, мокре, солене гніздо. Його було не кращим, через мої пальці. Ми важко дихали. Пей все ще тримав мене на собі. Його губи були червоними та вологими. Мої напевне теж.
- Поїхали, губи обвітриш, - трішки насмішкувато промовив хлопець.

💜 Новенька 💜Where stories live. Discover now