Simply Sad Stories

The Nobody

Вона була ніким і звали її Ніхто. Вона не мала нічого й ніколи не відчувала страху. Щоранку вона виходила з-за низьких чорних воріт у стареньких, розтоптаних украй черевиках, потертій картатій сорочці, що була надто великою для її невеличкої фігури, поношених джинсах із широкими холошами, адже облягаючих штанів Ніхто просто не визнавала, і вирушала в мандри, вмикаючи в навушниках улюблену меланхолійну пісню. Вона не мала імені, адже тут, у Богом забутому селищі, що притулилося біля водосховища під поіржавілим залізничним мостом, ніхто не знав і не хотів його знати. Щодня Ніхто виходила на повну куряви та пилюки вулицю і просто йшла, довіряючи поклику серця, міцно тримаючи на повідку свого компаньйона, що, навідміну від супутниці, мав ім'я. Юн, жвавий, хоч немолодий уже пес німецької крові, завжди рвався до невідомого й завжди заводив господарку у найнесподіваніші куточки села - то у таємну схованку в очереті, то під величні опори залізничного мосту, то на безмежні луки поза ним. Ніхто довіряла своєму супутнику. Вона часто йшла з широкою посмішкою на обличчі. Часто, зводячи погляд на вечірнє небо, і рахувала блакитні зірки. Авжеж, саме блакитні. Саме тому вони зникають удень - розчиняються у синьому літньому небі. Блакитний - неземний колір. А вогні залізничних ліхтарів здавалися їй зірками земними, які завжди сяяли теплими кольорами жовтого та помаранчевого. Такими, як і мали б сяяти. Від цих думок посмішка Ніхто ще більше пломеніла, адже вона знала, що тут може думати й мріяти, про що забажає, даючи волю своїм роздумам. За це вона й любила це місце. За свободу.
Щоранку Ніхто весело вирушала назустріч новим відкриттям, часто здригаючись від вранішнього холодку. Знічев'я клацала запальничкою, не для того, щоб зігрітись, просто дивлячись на магнетичний вогник, що з'являвся і зникав в одну коротку мить, а тоді в наступний момент пускалася бігти по пустельних сільських вулицях із Юном. Увечері, коли після полуденного дощу ґрунтові дороги перетворювались на шляхи з багнюки, Ніхто поверталася додому. Йшла, не боячись забруднити черевики чи холоші джинсів, адже знала, що це далеко не проблема, через яку варто перейматися, робила фотографії речей, які б видалися іншим недосконалими, буденними, та це було зовсім байдуже, доки вони мали значення для неї. Коли ставало зовсім пізно, ліхтарі розсипали слабке світло, утворюючи ряд поодиноких світлових конусів серед темряви. Іноді, ось так йдучи від одного стовпа до іншого, Ніхто думала про смерть. Вона дивилася на Юна почервонілими очима і розуміла, що колись вірний друг її покине. Однак не сумувала, адже хай там як, а йому буде байдуже до сліз. Всі ж колись підуть із цього світу, мов зношені його детальки, на чиє місце одразу прийдуть інші. Тому варто насолоджуватись, будучи частиною цього незрівняно великого творіння і водночас творця.
Так думала Ніхто, вкотре клацнувши вогником запальнички.
Вона раділа кожному новому дню як шансу відчути щось нове, хай дитяче, та унікальне. Радість від випадково знайденої чотирилисної конюшини чи гарної мушлі, захоплення могутньою літньою грозою, нетерплячий захват і дослідницький кураж перед відкриттям земель, що лежать поза мостом - усі ці спогади щодня Ніхто збирала й лишала у глибині серця.
Щороку Ніхто в останній день літа брала повідець Юна та йшла востаннє дивитися з мосту на своє крихітне селище, на невідомі землі, таємні сховища, небо, що зливалося з землею у водосховищі. Щороку вона востаннє виходила з-за чорних воріт уже сама, у кедах, вузьких джинсах і модній футболці, і вирушала назад туди, де вона мала ім'я, минуле й обов'язки, оглядалась на думку клонованих мільйонів. І там, будучи тою, ким мусила бути - жалюгідним кимось, щодня вона чекала того дня, коли знову стане величним і вільним Ніхто.