Ось, я знову проспав світанок,провалявся в ліжку аж до полудня. Не дивно, адже сьогодні за вікном бушувала злива. Мокрі дерева шалено танцювали під навислим сіро-бежевим небом. Навколо панувала дивна атмосфера,ніби усе місто занурилося у літньо-грозову сепію. Я відчинив вікно, і запах дощу огорнув мене спогадами. Тяжкий, стрімкий, літній. Усе як у дитинстві. Мовчки стояв, вбираючи очима ту нестримну, меланхолійну картину, яка, однак, наповнювала серце шаленою жагою до життя. До тями привело тихе цокання. Злива вщухла. Здивовано звернув погляд на кривенькі стрілки мого наручного годинника, дивуючись, як чотири години могли пролетіти, мов одна мить. Я неквапливо одягнувся, дістав свої старенькі, давно не ношені гумаки й вийшов на вулицю. Навколо із важким гнітючим царством бетону та заліза вправно змагалася флора. Сонце вже почало сором'язливо визирати з-за хмар, відбиваючись у мільярдах блискучих крапель на листі. Пройшовся коридором із навислих наді мною верб, кивнув головою могутнім каштанам, підійшов до невеличкої дикої яблуні, що була місцем мого спочинку й споглядання останні тридцять сім років і легенько постукав по зашкарублій корі. На мене посипалися тисячі мокрих теплих блискіток, сіючи в тілі давно забуту дитячу радість. Мимоволі усміхнувся,погладивши мокрий шовковий листок. Ох, іще попереду так багато літніх злив...і водночас, так мало...
Так я стояв, мовчки перешіптуючись із яблунею-дичкою і розумів, що невдовзі й сам сплетуся із її корінням у чорній землі.
Невдовзі звечоріло.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Simply Sad Stories
RandomТут зібрані короткі,сумні,трохи дивні і трохи загадкові історії...
