Запах магнолії під дощем

Глава 6 [Ми знайомі?]

Головне у житті - це віра. Віра у майбутнє. Іноді люди не помічають чогось очевидного. На моєму місці деякі, напевно, були б раді смерті, але я хвилювався. Хоч у мене й немає рідних, друзів чи дівчини, я б ніколи не захотів померти. Ні я не побожна людина, це не жага до чогось великого, чого я не досяг. Це загадка, яку я хотів розкрити з раннього дитинства. Я обожнював батька більше всіх, та ніколи б його не покинув, якби ж не його самогубство... Ні, я не вірю ні слову поліції, не вірю всім навколо. Може в мене й своя правда, але батько ніколи б мене не покинув. Я вірю в це. Це і є мій стимул жити далі. Я повинен дізнатися правду...

Я прокидаюся у кімнаті. Вона вся у рослинах, гарних постерах. Усюди чисто да пахне магнолією. Дивно. Цей запах я можу впізнати завжди, де це тільки можливо. Цей аромат квітів, ранньої роси та легкий весняний відтінок... Він з кожним разом зачаровував мене все більше. Я б так і пролежав годинку, може й дві, але у кімнату хтось заходить. Я швидко встаю з ліжка, але у голові паморочиться та я ледь не падаю вниз.

Легкі руки підхопили мене та посадили назад. Я підняв очі. Це була Міхі. Вона була у білій піжамі. Вона нагадувала янгола. Лишень її очі були темніші за ніч, світліші темряви, але єдине, чого нема ніде у світі, так це її палаючих очей, що дивилися мені в душу. Було страшно та спокійно одночасно, а мій пульс став частіше. Ледь посміхнувшись, я опустив голову вниз, сором'язливо бігаючи очима по підлозі.

- Пробач... Я не хотів завдавати клопотів... Просто... Я ходив до мами... та тут на мене....

- Тихо, я знала, що щось не так. - Дівчина мене перебила та похитала головою. - Ти був на вулиці серед кущів. Тебе важко просто помітити, але ти почав ворушитися... І так вийшло, що ти тут.

Чітко вимовила Рю і подала мені сандвіч.

- Дивно. Я вже думав, що помру там... - Я узяв бутерброд у фользі та злегка надкусив. - З народження ніколи не їв смачніше їжі!

Я посміхнувся та подякував.

- Нема за що. - Сказала Міхі та пішла з кімнати. Вона ніби не була вражена моїм компліментом, але з рештою, я не відволікався на такі дрібниці, бо був надто голодний... Тихо смакуючи сандвіч, я зробив з фольги калачик та викинув йог у смітник, який я знайшов під столом.

- Міхі? - Я вийшов з кімнати та очима шукав дівчину. Коридор був малий, але дім двоповерховий та світлий. Достатньо вікон та кімнат, хоча, дівчина й жила сама, судячи з кількості речей. Пройшовши далі, на кухні стояла дівчина, яка дивилася в телефон. Вона ніби відчула мою появу та швидко сховала його, ніби не хотіла, щоб я помітив, що вона стоїть на місці. Вона почала щось переміщати з місця на місце, дивитися у вікно без причини, а я, як йолоп, просто стояв та не знав що і сказати...

- Просто йди. Я не люблю непроханих гостей... - Відвернулась дівчина та схрестила руки на грудях.

- Добре. - Я кивнув та ледь посміхнувся на реакцію Рю. Її вузькі та ледь прикриті очі дивилися на мене так знайомо... - Ми ніколи не зустрічалися раніше?

Я запитав, але відповідь ще обдумувалася хвилину. Міхі зітхнула.

- Можливо. - Ледь посміхнулась вона. Вона вперше посміхнулася. Але, посмішка не добра та щира, а зухвала, може навіть й пихата, у якійсь мірі...

- Добре... Бувай. - Я тихо відчинив двері та пішов з дому. Дім був у самісінькому центрі міста, а те, як віддзеркалювали вітражі, можна було побачити здалека.

- Чарівно... - Сказав я та пішов по вулиці. Тепер у мене інше життя... Може ми ніколи не побачимося, а може ми зустрілися не просто так...? Головне не забувати свою місію...
Далі буде...

Вибачте, може й будуть помилки чи неправильно поставлені букви, бо писала на скору руку і хотіла скоріше виставити... Якщо помітите помилки, обов'язково скажіть!
Ваша письменниця Йонгмі 💓