Запах магнолії під дощем

Глава 4 [Самогубство?]

- Завдай мені біль хоч раз... Назви своє ім'я.  - сказав я, подивившись благаючим поглядом.
– Рю Міхі.  Це моє ім'я.  - Міхі насамкінець легко, але не дуже щиро посміхнулася.  Напевно, я егоїст, адже як завжди, не послухався, не врахував бажання.

Я підвівся з лави.  Було вже темно, хотілося спати.  Мої очі набрякли через недовгий сон.  Я поправив свою джинсову куртку і поплентався тільки куди очі дивляться.

Вітер був не сильний, але потім почав все сильніше розвивати сухе листя на деревах.  Мені навіть здалося, що як тільки Міхі пішла, відразу зіпсувалася погода, але миттєво відкинув ці думки з голови, адже ніхто не панує над природою...

Я йшов і думав про слова Рю. Вона була дивна, але це не могло не дивувати.  Може я сам дивний, хто знає...

Я підійшов до свого дому.  У вікні світло не горіло.  У мене виник план.  Швидко взяти речі та валити до гуртожитку.  Вони часто дешевші, ніж звичайні квартири.  Піду на роботу і накопичу гроші на життя.  Якось батько залишив мені гроші, перш ніж піти...

Спогади

- Тату, ти куди йдеш?  - Я не знав, чому батько йде.  Він був серйозний, із якимись сумками.  Вони виглядали наче цілі дві або три валізи, але це виглядало скоріше як втеча з квартири.
- Арон... Я... - Розгублені очі батька глянули на маленького мене.  Мені було лише тринадцять років, але я все зрозумів.  Його очі стали вологими.

- Ти вже йдеш...?
- Так пробач.  Я тебе дуже люблю, але вам з мамою буде краще без мене.
- Не говори так!  - У мене проступили сльози, що я миттю змахнув.  Мені було боляче.  Завжди здавалося, що батько був набагато ближчим за матір.  Я пам'ятаю, що він був найбільш чудовою і доброю людиною на всій планеті.  Він єдиний, хто дарував мені любов.  Я не пізнав би це почуття, якби не він.  Я знав, що йому тут погано, але думав, що він хоч заради мене залишиться.

- Ти приїжджатимеш?  — спитав я, сподіваючись, що не залишуся сам. Батько опустив очі, стоячи біля вхідних дверей.
- Я зрозумів.  Скоро мати прийде з роботи.  - Стримуючи новий комок в горлі, сказав я і показав рукою на двері.
- Сину, я тобі дещо дам.  Бережи під серцем.  Сховай під дошку паркету в своїй кімнаті і не показуй своїй мамі.  Ці гроші – твої… – Батько простягнув товстий конверт і сумно посміхнувся.  Я приклав конверт до грудей, відчувши потік сумнівів.  Я більше не побачу його!