Запах магнолії під дощем

Глава 2 [Незнайомка-рятівниця]

Мама стояла на кухні, щось витирала і водночас помішувала їжу у сковорідці. Вона зі злим поглядом ніби обпалювала мене. Я загубився в самому собі, намагаючись знайти хоч краплю сенсу та логіки в цій усій лайці. Моя мати часто мене не розуміла. Вона не цінувала жодного моменту, проведеного в сім'ї. Не дивно, чому батько пішов...

- Чому ти не хочеш, щоб я став танцюристом? Що в цьому поганого? - тихо запитав я, сидячи на стільці. Мої дитячі мрії були розбиті. Моє серце легко, але так болісно стукало, що хотілося вирвати його разом із душею. Все життя мене тримали під крилом, не даючи розкрити крила самому. Я все життя думав, що немає виходу до того моменту, як мені не виповнилося вісімнадцять.

- Ти не можеш ним бути, нічого не вийде! Ти бездарний. - сухо відповіла мама.
- Невже я настільки поганий...?
- Ти навіть самостійно без мене жити не можеш, що вже говорити про роботу... Ти мій. Твоє місце вдома.
- Ти не права. - Я підняв злий погляд. Кров прилипла до голови, від чого вона злегка почала паморочиться.
- Ти мене дістав!!! - Та дістала ніж, зиркнувши на мене.
- Ти п'яна, не роби цього! - Я встиг лише швидко зреагувати та вибігти за двері.

Швидко спускаючись темними сходами я почув дощ. Він бив так сильно, так голосно... Мої ноги були немов із вати. Злегка опухле почуття розтікалося по них, через що я був готовий впасти. Мої гарячі сльози полилися з очей. Спускаючись з останнього поверху, я майже перестав усе бачити. Крики матері заглушили всі мої розумні думки в цей момент. У моїй голові була тільки мета дійти до першого поверху і не зомліти. Різка панічна атака вдарила мені в груди.

Схопившись за них, я впав на підлогу. Дихати майже було неможливо, а живіт почав різко смикатися від збитого дихання. Краще померти від цього, ніж від рук власної матері. Писк у вухах пробив звук дощу. Я практично навпочіпки приповз до самого низу, хапаючись за поручні. Швидко, що є духу, я рвонув через двері на вулицю.

Моє волосся під зливою моментально намокло, а тонкі кеди наповнилися водою, але я хотів бігти. Тікати, адже десь є порятунок. Мої вуха вже нічого не хотіли чути окрім стукоту крапель дощу по мокрому асфальту. Я пробіг центр, метро, а потім уже й натрапив на парк. Довго не думаючи, я побіг туди.

Обличчя вже охолодила вода. Мої очі трохи пощипувало, від чого я їх заплющив. Мені здалося, що ось-ось впаду, але через секунду з'являється дивна постать. Жіноча, тонка фігура. Вона стала переді мною, спостерігаючи, як з кожним зітханням мої коліна все більше підгиналися.

Мовчки, вона взяла мене за лікоть, ніжно обвивши тонкими і ніжними руками мій грубий і мокрий одяг. Вона тягла мене та тягла. Я відчув, що вона спробувала посадити мене під козирок на лаву, і я щосили намагався їй полегшити тяжкість тіла. Я напружився і звалився на лаву. Здавалося, що все нереально в цьому світі, але перед тим, як заплющити очі, у ніс зайшов дивовижний запах... Запах магнолії...
Далі буде...

Ось і продовження. У мене великі надії на цю роботу, тому не забудьте підтримати мене лайком та коментарем під цією главою. З повагою, ваша письменниця Йонгмі ❤️