МКБ-R44.1

І коли лиш я осмілюся - скажу, як сильно я тебе кохаю

І що ж? Напевно, Кім знову у своїх думках думав не про те, що він вирвав на Чонгука, до якого в нього почуття, мабуть, він лише думав про те, що подумає Чон. Думав про те, який він жалюгідний, мабуть, найбільше йому було прикро за те, що такий фактор, як хвороба, не дає йому жити. Створювати, творити. Лише подумавши про поцілунок із людиною, яка сидить поруч. Яка прагне того ж. Яка хоче відчути кохання з мого боку, побачити, наскільки він мені горить у серці. Але тільки від однієї такої думки вже хочеться блювати.
«Чим більше я думаю про кохання, тим швидше я його забуваю, і… Не пізнав його? Але коли торкнувся губ його я, то зрозумів, що люблю? Чомусь після цього я сам себе зрозуміти не можу, сам себе питаю: «Хіба не закоханий? Хіба це не кохання?» Після одного лише поцілунку голова навиворіт, але, напевно, я вже забув, що тільки, як я зустрів тебе, моя голова зовсім не своя. Моя голова хоч і повна пухлини, але мені здається, тебе там більше, ніж пухлини».
«Яка намагається стерти тебе з моєї голови, але, думаю, я скоріше зітру себе цим, бо моя голова, мої думки, душа, серце — там ти. Мабуть, я зрозумів людей, які кохають, бо я закоханий? Такі питання я собі ставлю вже давно. Але, коли торкнувся я губ твоїх, почав думати лише про них. Почав марити тобою, хотів почути, побачити, торкнутися солодких губ твоїх, які зловили солодкий смак осені».
«Думаю, він відчував цей смак, коли облизував свої вуста. Мені завжди здавалося, що кохання — це та річ, яку людина має створити сама. Це іноді так смішно звучить, коли люди кажуть, що доля, мовляв, подарує. Але хіба доля — це не та сама надія? Любов людина повинна створити сама і ніяка доля тобі не допоможе. Але лише наша спонтанна зустріч, коли побачив твої руки, коли відчув твій солодкий запах шоколаду. Я вмить зрозумів, що якби не зайшов у ту кав'ярню, то вмирав повільно і  болісно, але як тільки зустрів тебе там, зрозумів, що вмирати буду швидше, адже думаю лише про тебе. Думаю лише, як любити, як дати тобі цю любов і як отримати її взаємно».
«Якби зайшов у ту кав'ярню два роки тому, думаю, ми б уже довгий час пристрасно кохали один одного? Звучить красиво. Тільки, як я дізнався, що сильно хворий, були думки вчинити суїцид, я дивився на місто на власні очі, як востаннє, але ти подарував мені надію на життя. Мені хотілося щоразу, щодня впізнавати тебе, впізнавати любов і отримувати її взаємно».
«Тільки тоді я зрозумів, що вмираю швидше, адже моя голова зайнята тобою. І ніяка пухлина не займе її. Ні серце, ні голову, ні думки, ні душу. Чому ж доля не хоче, щоб ми зіткнулися з серцями? Чому я блюю лише від одного його запаху. Моя голова настільки зайнята цією людиною».
«Що скоро я помру від цього, помру не від хвороби, а від кохання, яке вигадую у своїй голові, чому ж не розповісти це вголос йому? Чому я повинен страждати від цього. Останніми днями лише я страждаю, що скільки я втрачаю часу. В цей час ми вже могли б побачити космос на власні очі».
«Але, напевно, якщо я продовжуватиму боятися, що зламаю його своєю смертю. Заберу із собою його кохання, яке він не подарує більше нікому. Тоді побачу космос сам один. Вже десь поруч зі зірками, коли голова моя буде порожня, коли забуду тебе, коли забуду любов і солодкий смак твоїх губ. Тоді ти зі зламаним серцем намагатимешся побачити космос, де космос — це я».
«Де будуть падати зірки, де будуть мої сльози, що вкрали твоє серце і кинули самого. Лише подумавши, що таке можливо, я готовий помирати, тут і зараз, і стерти пам'ять тобі. Щоб ти забув мої уста, щоб ти забув мене. Але, думаю, напевно, таки впаде та зірочка на небо, і я побачу тебе знову, і я знову любитиму тебе. І знову я кину, знову піду, знову вб'ю тебе, розіб'ю, серце вкраду».
«Ти — лише земля, а я — гаряче сонце, яке спалить тебе, і тим самим уб'є себе. Якби була можливість забрати тебе з собою в інший світ, де було б нове життя, де була б нова історія нашого кохання. Але шкода, що тільки заберу я серце твоє. Залишу тебе без душі, без кохання та без надії. Але чи все вже втрачено? Хіба я вже вмираю? Хіба в мене вже скінчився той час, коли ми могли встигнути створити собі історію, створити любов, створити обом смерть наприкінці?»
«Зараз лише розумієш, що часу хоч і мало, але тобі достатньо того, щоб отримати те, що хочеш. Достатньо для того, щоб торкнутися губ твоїх, торкнутися серця твого. Хочу кохати, хочу кохання, хочу того ж, Чон Чонгуку. І що заважає це сказати тобі? Боюся блювати на тебе щодня, від того, як сильно я люблю тебе».
«І буде носом кров йти, бо голова моя заповнена тобою, і думки мої про тебе. І нехай носом кров іде, як у прокаженого, і нехай буду я блювати, як п'яниця, але на те він і час, щоб подіти його кудись. На те воно і життя, щоб кохати, створювати та творити. Щоб створити собі кохання. Хіба життя даруватиме тобі щастя? Кохання? Життя і ці речі несумісні».
«Це лише добавка до життя, як молоко до кави. Ці речі, які людина має створити собі сама. Сама створити собі історію. А хіба ми й не створюємо собі це? Хіба знайдеться хоч одна людина, яка сидітиме і чекатиме, поки життя подарує йому щось. Що може подарувати життя? Лише одне — надію. Надію на що? На створення гарного життя. На створення того, від чого б людина отримувала задоволення і дарувала його іншим».
«Що ж заважає людям створювати собі гарне життя? Те, що вони повинні сподіватися на хороше життя, а надія лише створена для того, щоб людина створювала. Одним словом — життя не створить тобі того, що ти хочеш. Ти — Господь свого життя. Живи, твори, кохай».
«У твоїх руках ця куля надії, і тільки ти здатний створити собі цю історію, коли життя здатне забезпечити тебе, а ти його. Величезною надією. Ну що ж? Час? І гризе мене великий ворон сорому, але все ж таки серце кричить».
«І те, що сталося не зрівняється з тим, що станеться зараз. І забуде Чонгук, що весь у блювотині, і заб'ється серце його сильніше, ніж моє. І зрозуміє, що таке кохання. І, коли тільки я насмілюсь і скажу, як сильно я кохаю тебе. Як сильно серце стукає моє до тебе. Як щодня, щохвилини думаю я про тебе».
Кім сидить на холодній плитці за зачиненими дверима, де сидить Чон і ридає.
І тримає Кім свої закривавлені пальці біля носа, і чує тихі схлипи Чона, який не розуміє, що ж відбувається?
«Чому вже вдруге він уникає мене? Вже думки такі, що для нього це гра, що він грає з моїми почуттями й вміло ховає своє справжнє обличчя. Я розгортаю йому свою душу. Може у нього якісь проблеми зі здоров'ям, якщо це так, нехай покарає мене Господь за такі страшні думки про тебе, Техьоне».
І тільки після таких тихих слів за дверима, Чонгук зрозумів, відчув кохання, наскільки він любить його. Кім тихо промовив, все ж таки продовжуючи захлинатися власною кров'ю, закриваючи ніс пальцями, мовив:
— Забудь цю мить, Чонгуку, прошу. Моє серце помре від сорому швидше, ніж від моєї любові до тебе. Як бачиш, знудило від страху, а може й від моєї любові до тебе, Чонгуку?