Чутно плач, крики дітей. Потяг зрушив з місця. В ньому евакуюють біженців. В одному з купе потяга сидить дівчинка з пустим поглядом, згадує з чого усе почалось.
Ява 1
Спогади*
Христина: Навіщо тобі стільки квітів?
Зоя: Це я вінок буду робити
Христина: Ти що, його на талії носити будеш?
Зоя: Ой-йой-йой! Будеш заважати - нічого не отримаєш. Краще подивись, що я для тебе приготувала.
Христина: Ще один вінок?
Зоя: Та ні, подивись яку стрічку стрічку я знайшла.
Христина: Блакитна, пасуватиме до моїх очей.
Зоя: А угадай, в якому вусі жужить?
Христина: В лівому?
Зоя: Ні, в обох. А ти хіба не чуєш?
Христина: Та як це я почую?
Зоя: То ти прислухайся.
(Христина прислухається. Дивиться у гору і помічає декілька німецьких літаків)
Христина: Зойка, побігли!
Зоя: Чого?
Христина: Давай хутчіш!
(Вони прибігають в село. Там уже падають бомби. Дівчата бачать, як одна з них впала на їх будинок)
Христина: Зоя, не біжи туди, батьків не повернути! Знай, ми завжди будемо разом, я тебе ніколи не покину.
Зоя: Ні, я повинна їх побачити, я знаю, вони живі.
Христина: Зоя, ні!
(Молодша біжить до розваленого бомбою місця, та в цей момент падає ще одна. Христина кричить і плаче над останками своєї єдиної сестри)