Ву Сінсюе вже дуже давно не думав про місто Цюе. Відтоді, як він зрозумів, що це був повністю сфабрикований сон, він не пам'ятає жодної деталі з цього сну. Але в цей момент він раптом згадав історію, яку колись прочитав у книжці.
Це була одна з історій, яку він читав перед тим, як прокинутися на Північній території Цанлан. Історія була дуже простою, але в той час він спирався на ліжко, підтримуючи голову однією рукою, а іншою гортав сторінки, здавалося, надовго занурившись у читання. Він був настільки заглиблений, що навіть дворецький не втримався і запитав його:
— Яка історія змусила вас виглядати таким засмученим?
Тоді він ненадовго остовпів і перепитав:
— Засмученим?
Дворецький кивнув і показав на власне чоло, кажучи:
— Це виглядало так. Ви опустили очі, насупившись ось тут.
Ву Сінсюе розсміявся від усвідомлення і розслабив чоло.
— О, нічого страшного. Просто невеличка історія, як вона може мене засмутити?
Дворецький виглядав допитливим.
Ву Сінсюе просто розповів йому суть:
— У казці йдеться про старого чоловіка, який дуже любив квіти й різні рослини. Він заповнив весь свій двір, вирощуючи їх. Одного весняного ранку він побачив дивне видовище. Коли світило сонце і віяв вітер, раптом у його двір вдарила блискавка, залишивши всюди безлад. Старий дуже засмутився, думаючи, що всі його рослини, які він старанно вирощував, перетворяться тепер на випалену землю, нездатну до життя. Але хто б міг подумати, що єдиному дереву на всьому подвір'ї вдалося вижити. Це вціліле дерево вчасно пустило гілки й листя наприкінці весни, на третій місяць. Але, можливо, через той раптовий грім у сонячний день, або через щось інше, з якоїсь невідомої причини квіти, які дерево розпустило пізніше, були дуже дивними.
— Що в них було дивного? – запитав дворецький.
Він видав якийсь звук і тихо промовив:
— Ти коли-небудь бачив зрощений лотос? Згідно з тим, що написано в цій книжці, це має виглядати саме так, як той зрощений лотос - два цвітіння на одній гілці...
Дворецький захоплено вигукнув:
— Це справді рідкість, яку можна побачити в цьому світі. Це, мабуть, небесна удача, як сприятливо.
Але він трохи помовчав і сказав:
— Можливо.
— Чому ви так кажете.
— Тому, що... - він продовжував гортати сторінки й чомусь завагався, перш ніж продовжити, — У цій книзі написано, що поки одна з парних квіток процвітає, інша сторона має ознаки в'янення. Якщо одна квітка розквітає, інша страждає.
Дворецький з жалем сказав:
— Тоді це дуже прикро...
Він злегка кивнув у відповідь на слова дворецького. Його палець притиснувся до сторінки книги, і він сказав:
— Справа не тільки в цьому. Одна з квіток досить домінантна. Вона завжди цвіте краще за іншу.
— Мабуть, вона поглинала більше поживних речовин.
Його примружені очі моргнули, а потім він знову подивився на дворецького.
— Бачиш... це не можна вважати небесною удачею. Це, мабуть, тільки та квітка, яка розпустилася першою, так думає. Для іншої квітки це, мабуть, прокляття.
Дворецький не знав, що відповісти. Зрештою, це була маленька історія про дві квітки. І справа не в тому, сумна вона чи ні. Він кілька разів глянув на книжку і здивовано промовив:
— Ця книжка...
— А що з книгою?
— Звідки вона взялася? Здається, я ніколи не чув про неї раніше.
Уві сні Ву Сінсюе зробив паузу і сказав:
— Я просто взяв її.
— З полиці? Я не пам'ятаю, щоб бачив її, коли прибирав учора.
— Можливо, вона була відкладена вбік. Ви можете йти й виконувати свої обов'язки, а я ще трохи почитаю.
***
Це була просто маленька історія, яка не займала багато місця, і вона була не дуже помітною, але Ву Сінсюе раптом згадав про неї в цей час. Якщо місто Цюе було ретельно сфабрикованим сном, то ніщо в цьому сні не могло бути безпідставним. Можливо, ці книжки та історії в них були своєрідною підсвідомою реакцією та нагадуванням. Зв'язок між ним і Сяо Фусюанем тепер нагадував йому ці зрощені гілки-близнюки. А він був схожий на цвіт, який увібрав у себе найбільше поживних речовин. Але що саме породило цей зв'язок? Чи не тому, що біла нефритова есенція, яка огортала божественне дерево, була своєрідною поживою? Чи Сяо Фусюань щось залишив на ньому?
Ву Сінсюе дуже хотілося запитати, але це був невідповідний час для таких питань. Він уважно подивився на Сяо Фусюаня, а потім одразу ж вступив у бій.
Їхні тіла і душі були пошкоджені, і з таким перетягуванням каната між ними вони більше не боролися "двоє проти одного" проти "Фен Сюєлі". Щобільше, цього разу Фен Сюєлі привів із собою майже всю групу дрібних демонів з усього міста Чжаоє. Фактично, можна сказати, що Фен Сюєлі становив більшість. Проте битва не зайшла в глухий кут, точніше, зайшла в глухий кут лише на дуже короткий період.
Як для безсмертних, так і для демонів, частка секунди часом може здаватися надзвичайно довгою. Багато чого могло статися за ці короткі миті. Наприклад, коли крижані пальці Ву Сінсюе ось-ось мали торкнутися горла Фен Сюєлі, він помітив, що навіть на порозі смерті погляд Фен Сюєлі був спрямований на божественне дерево. Цей погляд створив у Ву Сінсюе враження, що Фен Сюєлі, аби отримати шанс зробити крок до дерева, можливо, навіть готовий прийняти цей удар від нього. Тоді пальці Ву Сінсюе на мить зупинилися.
І в цю мить Фен Сюєлі, здавалося, ледь чутно почув запитання.
Насправді Ву Сінсюе не озвучив питання, але з призупинених рухів Фен Сюєлі зрозумів, що він хотів запитати. Те, що він почув, було лише відлунням багаторічної давнини. Він знав, що хотів сказати Ву Сінсюе: «Я бачив надто багато людей у цьому світі, одержимих божественним деревом, які накликали на себе лихо. Ніколи не очікував, що ти будеш одним з них».
У колишній Безсмертній Столиці, безсмертний лідер Міну не був особливо знайомий з Лінванем і Тяньсю, їхні розмови були рідкісними й нетривалими. Їхні вкрай обмежені розмови зводилися до однієї людини, на ім'я Юнь Хан. Окрім цього, їх навіть не можна було назвати "друзями".
Тож Фен Сюєлі відповів:
— Оскільки ми не друзі, то немає ніяких "очікував" чи "не очікував".
Коли Ву Сінсюе почув спокійний голос Фен Сюєлі, він на мить був приголомшений. Хоча у нього в голові були такі ж думки, він їх не озвучував, але Фей Сюєлі відповів так, ніби знав.
— Ти... – розпочав Ву Сінсюе.
І тут він знову почув слова Фен Сюєлі:
— Лінване...
Він зробив паузу, ніби збираючись виправити себе на "Ченчжу", але, зайшовши так далеко, просто продовжив.
— Ви вже запитували мене про це понад двадцять років тому. Я просто відповів ще раз.
Ву Сінсюе насупив брови.
— Лінван одного разу сказав, що насильницьке використання сили божественного дерева суперечить законам світу. Одна справа породжує тисячі інших і невинно постраждалих незліченна кількість, - сказав Фен Сюєлі.
Ву Сінсюе не пам'ятав нічого з цього, але слова були правдою. Просто дивно було чути їх з вуст Фен Сюєлі в цей момент. Тому що він робив щось, що вважалося "проти законів світу", і він був неймовірно впертим у цьому.
— Тепер, якщо Лінван не хоче порушувати це питання зараз, я все одно можу дати ту саму відповідь. Я все це усвідомлюю.
Незалежно від того, чи це суперечило здоровому глузду, чи зачіпало невинних, він усвідомлював усі ці аспекти. Як він міг не розуміти? Він сам незліченну кількість разів повторював подібні слова в минулому і пояснював подібні принципи багатьом людям.
На свій небесний вівтар безсмертний лідер Міну Хуа Сінь приймав найбільше підношень від смертних. Не рахуючи в деталях, він також знав, скільки людей стали на коліна перед його вівтарями.
Він мав тридцять тисяч статуй, не кажучи вже про незліченну кількість портретів, розвішаних повсюди. Його статуї стояли в незліченій кількості будинків простолюдинів. Тому він розуміє одну річ краще, ніж будь-хто інший: можна розуміти певні принципи, але коли справа доходить до того, щоб їх порушити, ніхто не може цьому перешкодити. І оскільки він так добре це розумів, шляху назад не було. Він бачив надто багато подібних речей, щоб щось могло його вибити з колії. Колись він сумлінно дотримувався незліченних принципів. Він ніколи не сприймав ці правила і заповіді як кайдани. Тому що він був з ними згоден.
Він рідко втручався в людські справи, лише дарував благословення в потрібний момент. Він утримувався від зайвих слів, давав поради лише в разі потреби й обмежував свою участь до мінімуму, вважаючи, що все повинно мати свої межі.
Всі ці деталі, зібрані докупи, утворювали межу між Безсмертною Столицею і людським світом. Колись він вважав ці межі чіткими та логічними. Він пояснював ці принципи багатьом людям, говорив завжди дуже спокійно. Якщо співрозмовник слухав, це було добре, а якщо не слухав, то рано чи пізно засвоював певні уроки. Більше він не втручався. Але згодом він раптом зрозумів, що винятки завжди будуть існувати у смертному світі.
"Все має свої винятки" - це теж принцип. Йому знадобилося багато часу, щоб зрозуміти таку просту істину. Пізніше він зіткнувся з багатьма "винятками" - він повторював той самий принцип незліченну кількість разів, спрямований до тієї самої людини, і його тон вже не був спокійним. Бували випадки, коли він так гнівався, що не міг говорити, а бувало, що вичитував когось перепитуючи слово за словом.
Він і раніше бував розлючений до безпам'ятства, так само лаючи когось. Допитувався дослівно: «Що можна, а чого не можна робити! Чи той Небесний Указ, який ти отримав після вознесіння, - це просто папірець?!»
Він сказав тій людині: «Нерозумні справи у світі такі ж безмежні, як і моря. Ти розібрався з одним, але рано чи пізно тобі доведеться зіткнутися з іншим...»
Він навіть сказав: «Існує різниця між небесним і земним світом. Коли ти потрапляєш у небесну сферу, тобі не слід сильно втручатися в земні справи».
Також він сказав: «Якщо ти й далі так чинитимеш, то рано чи пізно одного дня...»
У смертному світі фразу "рано чи пізно" зазвичай кажуть ненависному ворогові. Вони ніколи не були ворогами, але він сказав такі різкі слова, щоб змусити іншу людину прислухатися до цих принципів. А сьогодні принципи, які він колись пояснював слово в слово, розсипалися в його руках. Багато з того, що він робив останніми роками, йшло всупереч з тим, що він колись проповідував.
Він бачив багато людей у світі, які любили виправдовувати свої вчинки фразою: «Я був розгублений». Але він не міг сказати цих слів, бо завжди мав ясний розум. Він чітко спостерігав за тим, як все робив, чітко рахував кожен небесний принцип, який порушував, і чітко спостерігав за формаціями, які викладав. За кров'ю, що тече в тих формаціях, за життями, які в них залучені, він також уважно спостерігав.
І ось уже понад сто років ніхто не може його переконати, ніхто не може його зупинити.
Однак у цей момент, під час сутички з Ву Сінсюе і Сяо Фусюанем, він, який був спокійним і врівноваженим протягом сотень років, раптом відчув натяк на розгубленість. Тож, серед холодного повітря, що мчало на нього, він подивився в очі Ву Сінсюе і сказав:
— Лінван бачив не менше, ніж я. Невже він ніколи не був несправедливим? Невже він ніколи не відчував себе несправедливим?
Коли Ву Сінсюе насупився, зненацька з'явився довгий меч Сяо Фусюаня!
Фен Сюєлі швидко ухилився. Рух настільки швидкий, що сколихнув увесь сніг у резиденції.
Він прикрив очі ліхтарем, а потім присів, перетворившись, як дракон, на клаптик диму, що миттєво розчинився в безкрайньому сніговому тумані. Проте Ву Сінсюе все ще невиразно чув його голос. Приглушений голос Фен Сюєлі розлітався в різні боки, його майже неможливо було визначити. Він сказав:
— Це була моя недбалість, навіть якщо Лінван багато чого бачив, зараз він вже майже все забув.
Погляд Ву Сінсюе був надзвичайно спокійним, він відвернувся від Сяо Фусюаня, швидко оглядаючи все подвір'я.
Голос Фен Сюєлі продовжив:
— Це непогано. Інакше ви могли б також запитати, чому...
Коли його голос стих, шлейф диму вже піднявся до високого дерева. Але коли він зібрався над ним, меч "Мянь" прорвався крізь вітер, пронизуючи точно крізь цей шлейф диму.
— Молодий пане!!!
Коли Лис кинувся до нього, Фен Сюєлі знову з'явився в людській подобі. Його бездоганне вбрання було нарешті трохи розпатлане, а на щелепі з'явилася тонка лінія, з якої стікали краплі крові. Лис стояв поруч з Фен Сюєлі. Вони були оточені енергією меча Тяньсю, і не могли ні наступати, ні відступати. Фен Сюєлі підняв руку, щоб витерти кров з щелепи, його вираз обличчя був непорушний, як гора, і він спокійно промовив серед золотих тіней меча:
— Дехто колись поставив мені це питання. Тепер, коли я маю можливість, я запитаю вас двох від його імені...
Довгий меч Сяо Фусюаня встромився в землю. Його плечі були розправлені, і він стояв перед Ву Сінсюе.
— Говори, - холодно промовив Сяо Фусюань.
— Він сказав, що кожна людина в цьому світі має бажання. Одні прагнуть довголіття, інші - сили, а співчутливі - спокою в земному світі. Він сказав, що після того, як витратив сто років, вичерпавши всі зусилля, щоб піднятися до Безсмертної Столиці, він раптом виявив, що більше нічого не може прагнути. Він сказав, що існує чітка межа між безсмертними й смертними, що, потрапивши до Безсмертної Столиці, не варто надмірно втручатися в справи смертних. Тоді навіщо взагалі займатися вихованням і вознесінням? Щоб просто сидіти на вершині небесного вівтаря, нюхати пахощі смертного світу, спостерігати сотні чи тисячі років, не вживаючи жодних дій? Якщо так, то яка різниця між безсмертям у Безсмертній Столиці та смертним світом? Якщо це міркування неправильне, то чи повинні ті, кого небеса карають за порушення такого міркування, запитувати, на якій підставі? Ті, хто неодноразово порушують небесні правила, потрапляють у безлюдні місця. Вони проходять через такі місця, як безлюдна долина Великого Смутку, кладовище, де не видно жодної живої душі. Нерухома Гора, де живуть лише безплідна земля та ілюзорні люди, і Сніговий басейн, де вирують грози, який рідко відвідують навіть безсмертні. Ці місця не приймають підношень, і ті, кого туди відправляють, чекають, коли їх відправлять назад у світ смертних.
— Платформа покинутих безсмертних покладається лише на палац "Сидячи на весняному вітерці". Лінван, мабуть, бачив набагато більше на власні очі. Хіба не було моменту, коли ти відчував, що це несправедливо?
Крім того, все ще було божественне дерево...
Навіть якби Фен Сюєлі розслідував далі, він не зміг дізнатися абсолютно всього. Але на основі того, що він знав, він міг зробити деякі припущення.
Лінван був пов'язаний з божественним деревом. Різноманітні лиха та нашарування неприємностей, які смертні накладали на божественне дерево, напевно, завдавали йому багато клопоту.
Тому він запитав:
— Чи не здається тобі несправедливим те, що ти несеш на собі ці життєві страждання, глибокі тенета любові й ненависті, які випадково, без причини, накладаються на тебе? Ти ніколи не питав, чому?
Втім, Фен Сюєлі не дуже й чекав на відповідь Ву Сінсюе. Зрештою, той, хто забув своє минуле, напевно, не пам'ятав би й цього, і, природно, не мав би відповіді. Натомість він сам, посеред усіх цих питань, вже знайшов відповідь.
Він відчував, що Лінван повинен був відчути образу і несправедливість, і навіть запитати: «Чому так?».
Він тихо сказав:
— Напевно, так і було... Інакше чому б шановний Лінван з Безсмертної Столиці триста років тому повернувся назад у смертний світ, повністю втративши божественну сутність, перетворившись на демона?
Коли ці слова пролунали, очі Ву Сінсюе злегка ворухнулися. І як тільки пролунало останнє слово, Сяо Фусюань миттєво опинився перед Фен Сюєлі. Коли світло меча вдарило вперед, його холодний голос пронизав вітер:
— Чи є якийсь зв'язок між тим, що ти сказав, і тим, що ти зробив?
— Ні, - Фен Сюєлі нічого не приховував, — Я просто передав запитання від іншого імені...
Тоді ця людина запитувала його, і він давав розгорнуті відповіді, безперестанку розмірковуючи про те, що відбувається на небі й на землі. Але тепер ті самі відповіді, які він колись давав іншим, вже не переконують його самого. Він просто передає це питання далі. Для нього самого це вже не має значення, бо його вже навіть не цікавить, що правильно, а що ні. Оскільки завжди існує несправедливість, то немає потреби говорити про праведність.
— Нашкодити одній людині - неправильно, нашкодити сотням, тисячам, мільйонам людей - теж неправильно. Це все неправильно, незалежно від масштабу.
Зробивши перший крок на цьому шляху, він міг продовжувати йти тільки вперед, шляху назад вже немає.
— Порятунок сотень, тисяч чи мільйонів - це порятунок, так само як і порятунок однієї людини. Це однаково, незалежно від масштабу.
Якщо цей шлях увінчається успіхом і йому вдасться врятувати людину, яку він бажає врятувати, це буде вважатися виконанням його бажання. Але якщо це не вдасться, він зіткнеться з наслідками карми. Це буде самопокарання.
Він все продумав і все розуміє.
— Врятувавши одну людину, можна здобути собі душевний спокій, - сказав Фен Сюєлі, піднявши лампу і підвівши погляд, — Що дасть порятунок сотень тисяч людей? Після циклу реінкарнації ніхто нічого не згадає, це лише марні страждання.
Коли він вимовив останні кілька слів, з нього вилилася густа демонічна аура.
Ву Сінсюе та Сяо Фусюань атакували, однак Фен Сюєлі раптово змінив свою тактику і не став ухилятися чи блокувати, а навпаки, здавалося, був готовий протистояти їхнім атакам віч-на-віч.
Вони обидва не очікували, що він зробить це так раптово, і їхні вирази обличчя змінилися. Вони змусили себе трохи стримати свою атаку, коли удар мав ось-ось вдарити. Зрештою, це тіло належало Фен Сюєлі, і, строго кажучи, воно також було жертвою ситуації. Якби вони не стрималися, а інша сторона зовсім не ухилилася, тіло неодмінно розлетілося б на шматки. Однак, навіть коли вони скоригували свою тактику, було вже дещо запізно. Коли здавалося, що пальці Ву Сінсюе ось-ось торкнуться чола Фен Сюєлі, то його череп мав би бути розтрощений, з його отворів потекла б кров, а душа силоміць відірвана від тіла. Але в цей момент Ву Сінсюе раптом відчув протидію сили, яка штовхала його назад.
Неначе невидима сила розмістилася між життєво важливими точками тіла Фен Сюєлі, зустрічаючи удар Ву Сінсюе лоб в лоб. Особливо дивним було те, що ця протидіюча сила відповідала власній силі Ву Сінсюе, ніби це був ще один Ву Сінсюе, який захищав тіло. Щобільше, ця сила також перехопила удар меча Сяо Фусюаня. Отже, тіло залишилося абсолютно неушкодженим.
Що відбувається?!
Ву Сінсюе був спантеличений усвідомленням, коли відчув захисну ауру. Знайомий запах цієї захисної сили був нічим іншим, як його власним, а точніше... запахом божественного дерева. І причиною цієї захисної сили було тільки одне - це тіло спочатку було благословенне і захищене божественним деревом, і воно повинно прожити довге життя в цьому житті. Лише одна людина могла прийти йому на думку...
Це дитина, яку попереднє втілення Сяо Фусюаня поховало під божественним деревом.
***
Зміни часто відбуваються миттєво.
Ву Сінсюе не мав часу на роздуми, адже "Фен Сюєлі" вирішив не ухилятися в очікуванні цього моменту.
Поки він не загинув під спільною атакою Ву Сінсюе та Сяо Фусюаня, він міг скористатися цим швидкоплинним моментом.
Як виявилося, "Фен Сюєлі" ним скористався. Він вибрав це тіло з цієї причини, щоб Ву Сінсюе і Сяо Фусюань не змогли його вбити. Таким чином, він міг би вхопитися за шанс контратакувати.
Через божественне дерево "Фен Сюєлі" не міг використовувати вбивчий удар проти Ву Сінсюе. Але він повинен був зробити так, щоб ці двоє не могли зосередитися на ньому, тому смертельний удар був спрямований прямо на Сяо Фусюаня. Несподівано, під впливом резонансу між душами "Фен Сюєлі" та "Фан Чу", обидва атакували.
Обрушився величезний тиск, розтрощуючи все на своєму шляху. Світло від ліхтарів сяяло так само яскраво, як смолоскипи, освітлюючи околиці на багато миль. Лис, який кинувся захищати свого пана, не витримав і впав на коліна під тиском. Якби не атака, що не була спрямована безпосередньо на нього, швидше за все його б розплющило на тонкий шматок плоті там, де він стояв на колінах. Насилу піднявши голову, він побачив, що майже вся територія охоплена полум'ям. Він навіть чув болісні крики Нін Хуайшаня, але не міг нічого побачити.
Все потонуло у вогні. Він нічого не бачив.
Це було дуже прикро...
Якби він просунувся ще трохи вперед, то, можливо, побачив би молодого пана, за яким так довго сумував - того, хто від народження не любив диму і полум'я, того, на чиїх очах він виріс, на мить проявившись у цьому тілі. Це було в той момент, коли смертельна атака "Фен Сюєлі" була спрямована на Сяо Фусюаня.
Слабка душа, яка була виснажена протягом тривалого часу, майже не видаючи жодного звуку, раптом вирвалася на свободу і ненадовго взявши під контроль тіло. Можливо, вогняне сяйво і запах диму були надто схожі на спустошене поле битви в їхньому минулому житті, тож ця слабка душа відчула дежавю. Він подивився на Сяо Фусюаня і Ву Сінсюе на мить, і перш ніж вони встигли відреагувати, він відвів смертоносний удар.
Як тільки смертний потрапляє в цикл реінкарнації, він не пам'ятає свого минулого життя, поки його дух не відокремиться від тіла і не зіткнеться зі сценами зі свого попереднього існування безпосередньо перед смертю. Тож він не повинен був пам'ятати. Але, можливо, через те, що його тіло було зайняте іншими, а сам він був настільки слабким, що ось-ось мав розчинитися, що нічим не відрізнялося від передсмертного стану, тому він несподівано пригадав деякі фрагменти.
Він згадав, чому не любив полум'я і дим - тому, що в тому житті він згорнувся калачиком у кутку поля бою, поруч з горами трупів, занурений у сморід обгорілої плоті й крові. Як і багато інших знедолених дітей тієї епохи, він плакав у пошуках сім'ї на полі бою, безцільно блукав серед мертвих і врешті-решт знайшов там свій кінець.
Він загинув на полі бою.
Він мав би бути похований на цій безлюдній рівнині, або як інші трупи, зібрані й поховані в якомусь невідомому місці, наповненому самотніми душами. Але цього не сталося...
Бо перед смертю йому наснилося, що батьки прийдуть за ним. Підсвідомо простягнувши руку і схопився за кутик чийогось одягу. І той чоловік ніс незнайому мертву дитину довгою зимовою ніччю через дикі рівнини, щоб поховати в найкращому місці на світі - там, де надзвичайно високе дерево вічно прикрашене пелюстками.
Його батьки казали, що треба пам'ятати про доброту. І він пам'ятав про це до кінця свого життя.
Аж ось його бажання нарешті здійснилося.
***
Серед вогняного сяйва Сяо Фусюань підняв очі. Він побачив, як погляд Фен Сюєлі різко розсіявся, а потім зосередився. Здавалося, він щось відчув, а в його очах, які, здавалося, вже давно не бачили світу, насправді з'явився натяк на дитячу невинність.
На мить він був приголомшений, і раптом відсмикнув руку, яка вже збиралася зробити свій вбивчий рух. У цей момент незнайомий Фен Сюєлі подивився на нього крізь світло вогню і вимовив дуже слабким голосом:
— Дякую.
***
Вогняне сяйво одночасно згасло і розвіялося. Коли зникли останні відтінки багряного, краєм ока Сяо Фусюань побачив спалах білого. Повернувши голову до джерела цього білого відтінку, він помітив довгу тріщину в корінні та гілках величезного дерева. Чи то через формацію "Фен Сюєлі", чи то через їхню попередню запеклу сутичку. І білий об'єкт, який він побачив краєм ока, з'явився біля тріщини.
Це була смужка білої нефритової есенції, що звивався вздовж стовбура дерева, майже закриваючи тріщину. І саме тоді, коли біле світло, здавалося, одухотворялося і збиралося огорнути тріщину, він невиразно почув надзвичайно слабкий звук. Хоч і невиразний, але він все ж таки міг його розрізнити. Це був звук дзвіночка...
Це був звук дзвіночка снів...