– Я боюсь його, Тай.
Третій день ми переховувались в лісових хащах і з кожним днем Джон похмурнів все більше.
– Ти впевнений, що ми зробили добре, витягнувши його з тої клітки?
Ми з Джоном сиділи біля вогнища, друг спостерігав, як язики полумя здіймаються в темне небо, випускаючи снопи іскр і вперто відводив погляд від дального краю галявини, де я спорудив щось на зразок шалаша для врятованого нами ейрі.
– Я не можу спати, мені сняться кошмари. – він наморщив лоба. – Ця темрява, вона давить на мене. Тепер я розумію, чому про вас ходять ті чутки. Може темні дійсно крадуть душі людей?
– Джоне, не говори дурниць!
Те, що відчував друг, мною сприймалось ще гостріше. Безпросвітній морок, тягуча пітьма гнітила так, що було важко дихати. Крім того, я відчував емоції – пекучий біль, гнів і спопеляючу ненависть. Ніколи в житті мене так не проймали чужі почуття. Ніколи я не переживав подібного і зараз не був певний, що знаю, як реагувати.
Нашийник з сиреніту, що був на ньому, блокував магію, саме тому я й не відчув ейрі в таборі. Зняти його виявилось доволі важко і лише мій блакитний вогонь зміг розрізати метал. Тоді ж я побачив його іскру – незвичного золотисто-червоного кольору жарину, що загорілась щойно я пожбурив нашийника в кущі, і одразу почала вбирати життєву силу з усього, що мало життя. Вихор мороку кружляв над нашим маленьким табором, навколо в'янули кущі й молоді деревця, падали на землю мертві комахи. Джон жалівся на головний біль – він не бачив, як темрява в'язкими щупальцями тягнеться й до нього. Я попросив друга не підходити близько й спорудив для ейрі намет з гілок та листя, наповнивши все магічною силою, щоб хоч якось відгородити Джона від небезпеки. Іскра тягнула життя і з мене, я ділився, гадаючи що ж буде, коли темний нарешті опритомніє.
Щось всередині мене нашіптувало нав'язливо:
"Залиш, залиш його і тікай, поки не пізно. Ти свою справу зробив – витягнув з клітки і тепер краще забирайтесь звідси подалі, поки він не прийшов до тями"
Та я не міг – що з мене за принц, якщо боятимусь і тікатиму від своїх братів?
Пережити першу добу було найважче. Дія плюща почала закінчуватись, і як у мене колись, в темного ейрі почались приступи болю, лихоманка і судоми. Я намагався полегшити його страждання, та мало що міг зробити. Я був принцом для темних і їх біль відчував як свій.
Джон зітхнув і похитав головою.
– Сподіваюсь ти знаєш, що робиш. Добре, займусь вечерею, бо на голодний шлунок думається щось зовсім похмуре.
Залишивши друга чаклувати над рештками нашого провіанту і впольованими мною зайцями, я пішов до намету, з кожним кроком відчуваючи, як невидимий тягар все дужче давить і як жадібно тягнуться до мене потоки темряви, намагаючись поживитись моєю магією. Поки ще в мене була сила опиратись, та я не знав, що станеться, коли ейрі захоче зробити це свідомо.
Незнайомець спав, його дихання, до того переривчасте й нерівне, тепер стало спокійним. Довге чорне волосся, геть сплуталось і збилось в ковтуни, та я не смів його торкнутись і лише намагався витирати піт, коли ейрі лихоманило.
Я присів поруч і обережно випустив трохи сили, що голубим вогником спалахнула в мене на долоні й тут же згасла, затягнута у темний вихор. А тоді раптово все припинилось – зник тягар, важке гнітюче відчуття відчаю й ненависті. Ейрі поворухнувся, тихо зітхнув і відкрив очі.
Я глянув в них і завмер зачарований, бо то були найпрекрасніші очі, що мені доводилось бачити у своєму недовгому житті. Вони сяяли розплавленим золотом, як два місяці у повні – два променистих бурштинових озера з вертикальними зіницями, такими ж, як мої. Погляд темного пройняв наскрізь і змусив забути про все, чого я боявся до цього.
Ейрі тим часом підвівся з імпровізованого ложа й уважно вивчав мене. Подивився на мою шию й здивовано підняв брови. Слід від поцілунку феї, що кілька днів ще залишав відбиток магії, давно щез, та я мимоволі закрив це місце рукою.
Темний усміхнувся і я почув його голос, м'який та тихий, як пісня флейти:
– Дякую, брате.
І зразу ж за тим за моєю спиною роздалось здавлене "ох!", звук падіння та плескіт води.
Я оглянувся – Джон саме піднімав із землі впущений кухоль.
– Та от... побачив, що ви тут, з ним... Вирішив принести води. – Розгублено пробурмотів друг.
– Зараз, принесу ще. – Джон, чомусь не обертаючись, позадкував до вогнища.
В голосі ейрі, в кожному русі й погляді відчувалась темна магія такої сили, що в мене зникли будь-які сумніви – перед нами вищий маг, котрий міг бути рівнею королівській родині.
– Чи можу я дізнатись ім'я того, хто врятував мені життя? – Знову заговорив темний.
Я нарешті спромігся подолати трепет і видушити з себе:
– Моє ім'я Тай.
Маг знову підняв брови. Та за мить приклав кулак до грудей в привітальному жесті ейрі.
– Я Едель. Нехай зорі сяють на твоєму шляху, брате.
Я відповів таким самим жестом, відчуваючи полегшення – темний наче не збирався шкодити нам.
– Це я зробив? – Спитав ейрі, спохмурнівши.
Він оглядав зів'ялі рослини й трупик пташки неподалік, котрий я ще не встиг прибрати. Поклав долоню на землю. Я побачив, як в його пальцях спалахнули золоті іскри й розбіглись по траві, котра одразу почала оживати. Дерева й кущики розпрямили листя, затріпотіли ним на вітрі.
– З цим, на жаль, вже нічого не зроблю, – Едель сумно дивився на мертву пташку.
– Ох, нічого собі! – Джон, повернувшись із новим кухлем води й розглядав віджилі рослини.
– Дякую! – темний усміхнувся Джону, взяв кухоль і жадібно випив воду.
– Де ми знаходимось?
– В кількох днях їзди від Евкаріону, – відповів я.
– В лісі на схід від Горбатого Тракту, – додав Джон.
Від згадки про Евкаріон Едель потемнів і стиснув щелепи так, що я почув скрип зубів.
– Отже, вони везли мене, щоб продати. – прошипів він.
Я знову відчув, як над галявиною нависає темрява.
– На табір торговців напали шайри і ми скористались нагодою, щоб витягти тебе.
Ейрі заплющив очі й намагався опанувати себе.
– Ви не просто врятували мене від смерті. Те, що вони планували, гірше за смерть.
Я зітхнув.
– Так, знаю. Мені вже довелось самому пересвідчитись.
Едель поглянув на моє волосся.
– Бачу, брате, ти пройшов немало випробувань.
Зненацька, він опинився впритул до мене. Це відбулось так швидко, що я й кліпнути очима не встиг.
– Я можу їх прибрати, якщо хочеш. – Він простягнув руку, майже торкаючись шраму на моїй вилиці.
Я відчув тепло від його пальців і чомусь завмер, мов кролик перед змією.
– Не треба, – пробурмотів, потупивши погляд. – Я хочу пам'ятати.
– Думаєш про помсту?
– Ні... не знаю, мабуть ні. Просто я не хочу забувати, що пережив, та й звик вже до них.
На мить я замислився.
– А волосся? З цим можна щось зробити?
Ейрі похитав головою.
– Якби це було легко, то не мало б такого значення для нас. Та зрештою, воно відросте й саме, потрібні лише час і терпіння.
– Піду, гляну, що там наша вечеря. – Промовив позаду мене Джон, залишивши нас із темним наодинці.
Ось він – справжній темний ейрі. Представник народу, котрим мене лякали все життя і чия кров говорить в мені зараз сильніше, ніж кров світлих. Я нарешті наважився підвести погляд, глянув в його очі й провалився у вир емоцій. Не знаю, чи то моя здатність до емпатії зросла чи я особливо гостро відчував усіх своїх темних братів, та потік переживань накрив мене мов гігантська хвиля. Я ледве стримував сльози від відчаю й почуття непоправної втрати. У мене забрали єдине, що залишалось цінним в моєму довгому житті – любов. Мене зрадили ті, кого я захищав, про кого турбувався. Серце рвало на шмаття від пекучого болю, що не мав кінця і навіть час був не в змозі стерти його, чи хоча б трохи полегшити.
– Ох... – Світ навколо мене хитався і я схопився за молоде деревце, що стояло поруч. – Що ж з тобою трапилось?
Питання було мабуть швидше риторичне, та Едель вирішив відповісти.
– Те, що й зі всіма, хто занадто наївний і намагається бачити в людях лише хороше. Можливо я колись розповім тобі, хтозна... Та зараз мені б хотілось, щоб ти сказав мені дещо.
– Що саме?
– Яке твоє ім'я?
– Тай, – відповів я, не одразу розуміючи, що він хоче почути.
Едель хмикнув і похитав головою.
– Справжнє повне ім'я. Чи ти гадаєш, що я сліпий і не бачу твою іскру?
Я зітхнув.
– Тайріель Сіль-антір Келервін Істмаель, – Вимовив повне ім'я, додавши, як годиться, назву двох родів, з яких походив.
Ейрі, здається не здивувався. Він приклав кулак до грудей і відповів, злегка нахиливши голову:
– Едель Елі-езер Каланііт до ваших послуг, мій принце. Для мене велика честь служити вам і віддячити за те, що врятували моє життя.
Я відчув, що червонію.
– Будь ласка, не треба цього всього. Ти ж бачиш, що зі мною. Формально я не можу претендувати на звання принца, та і не дуже хочу. Мене влаштує, якщо все залишиться як раніше – без титулів і церемоній.
– Як скажеш, принце Тай. – Усміхнувся ейрі, – Ти прямуєш у свій замок зараз, на скільки я розумію?
– Так. Я ніколи там не був, сподіваюсь віднайти рідню й розпитати їх про свого батька, принца Наіріля. Я знаю лише, що він зник десять років тому і хочу відшукати його, або хоча б з'ясувати, що з ним трапилось. Можливо тобі щось відомо про це?
Темний похитав головою.
– На жаль, я знаю менше за тебе. Останні кілька десятків років я дещо випав з подій цього світу.
Що ж, залишається сподіватись, що в замку мого роду мені допоможуть зрозуміти, що трапилось тоді і що відбувається зараз – чому на нас полюють люди, безкарно тримають у рабстві й використовують як джерело магічної енергії для своїх потреб.
– А ти, що думаєш робити далі? Можливо ти б хотів приєднатись до нас у подорожі? – З надією спитав я Еделя.
Той замислився на мить.
– В мене є справи, котрі хотілося б завершити. Але після того я обов'язково відвідаю твій замок, принце, й висловлю свою вдячність роду Істмаель.
Я не зміг приховати розчарування.
– Принаймі зараз нам по дорозі, – продовжив Едель. – І в нас ще буде час познайомитись і поговорити про різне.
Ми пішли до вогнища, де вже парувала, наповнюючи простір неймовірним ароматом вечеря, приготована Джоном.
Цієї ночі вкладались спати разом, влаштувавшись напівколом навколо вогню, що вже згасав. Джон все ще з острахом зиркав на Еделя, та я вже зовсім заспокоївся – маг роду Каланііт не був нам ворогом. А що за страшна пригода з ним трапилась і що це за демонська сила, якою він користується, я неодмінно дізнаюсь, потрібен лише час.
Я стулив повіки в надії спокійно виспатись і вже почав провалюватись в дрімоту, коли яскравий вибух блакитного світла прорізав темряву мого внутрішнього всесвіту. Я зірвався на ноги з криком і схопився за груди, де нещадно пекло.
– Що трапилось, Тай? – Джон підбіг до мене.
Едель мовчки вивчав занепокоєно.
– Зірка! – відповів я, закривши очі й вдивляючись внутрішнім зором у власний світ зв'язків. Там, у темряві сяяла нова зоря – яскраво-блакитна. Її світло було нерівним, пульсуючим, здавалось воно от-от обірветься і це болем відлунювало в моїй іскрі.
– Яна! – дівчина з іншого світу. Зовсім близько, тут, в Алкеї. І вона в небезпеці.