Love: to the moon and back

Part 2

Наступні два тижні після Нового Року тягнулися для Ґанхан занадто довго – чи то з причини, що вона вже не могла дочекатися переїзду, чи то через думки про те, що їй прийдеться жити із сімома чоловіками, із яких вона знає лише двох.

«Інколи все таки добре, коли батьки не знають деяких нюансів» - задумувалась дівчина, коли розповідала рідним, що лишиться на перший час у своїх друзів.

- Але чому саме Корея? – це запитання переслідувало дівчину всі ці дні.

- Вам нагадати, де я працюю, точніше працювала? – кожного разу відповідала вона. – Ну і немаленький внесок в це рішення внесли мої єдині друзі, які проживають саме там.

Ґанхан працювала у посольстві Кореї. Вона допомагала корейському продукту пробратися на ринок своєї країни, співпрацювала з різними компаніями, організовувала та проводила зустрічі та конференції із послами, допомагала із візами/грантами на навчання і виконувала ще безліч різних завдань. Їй дуже подобалася ця робота і навряд вона б її лишила. Але Ґанхан жадала змін. Кардинальних змін. Нового життя. 

Близько місяця тому вона відправила своє резюме на посаду менеджера в одну з корейських компаній. І навіть на співбесіді її часто запитували, чому вона залишає свою кар'єру і чи не передумає. Але Ґанхан і не планувала лишати цю свою ідею, бо найголовніша її ціль – бути поруч із тими, хто для неї є найбільшою підтримкою, і для кого вона є не менш цінною. Так, тут лишалася її сім'я – її найдорожчі люди, але Техьон і Юнгі для неї стали не менш цінними – вони також стали частиною її сім'ї, її душі.

- А в тебе цукрової коми не буде, дорогенька? – запитує дівчину мама, коли вони складають валізу.

Мамине збентеження зрозуміле – її дочка запаковує вже п'ятий набір різних солодощів. Але як Ґанхан може пояснити, що це не для неї? 

«Мам, я буду жити із сімома, частково незнайомими, мені хлопцями, а це мої маленькі презенти для них із нашої країни»?

- Це просто подаруночки друзям, і декілька лишу собі, там же не буде такого смачного шоколаду, як у нас.

- Ґанхан, ти не... - продовжує мама.

- Ну так, я не їм солодкого, і що? Якщо в мене стрес, то це єдине, що мені допомагає. А стресу мені не минути... – Ґанхан кладе останній, сьомий, набір у валізу, і голосно її захлопує, говорячи цим самим, що "розмова на цьому закінчена". Вже через декілька годин вона поїде в аеропорт, а там і відлетить на невизначений час від рідних. Дівчина дуже знервована і радіє лише через те, що майже всі свої речі відправила в Корею декілька днів тому. І зараз її валіза схожа на контрабанду шоколаду (але то таке).