Сутінки: ПОВЕРНУЛИСЯ [Returned]

Зустріч (ч.2)

Дивні відчуття.

Відкривши очі знову, я почала розглядати мальовничий краєвид. Темні ялини нависали над широкою рікою, чиї води голосно шуміли. Сонце яскраво світило мені в очі, але для мене не було потреби закрити їх, примружитися, чи щось таке. Я лежала на вогкій каменюці, покритій мохом. Мені було холодно і гаряче водночас. Всередині я вкрилася кригою, а ззовні моє тіло пашіло.

Щось зовсім не так. Для мене занадто оглушливе чуття, інші відчуття, гострий зір були зовсім не знайомими. Ніби це зовсім не я.

"Як ти? Зручно вмостилася? Якісь затерплості? Ти так лежиш вже третій тиждень. Я зовсім занудився. Вставай і роби щось!"
"Знову ти!"
"Я?"
"ГЕТЬ!"

Щось не так. Зовсім не так. Мені важко щось зробити. Хто поналивав у мене свинець?

Я поворухнула пальцями. Це було ДУЖЕ важко. Напевно, я відвикла рухатися. Спробувала підняти руку. Це нічого не дало. Я просто безсило лежала і дивилася на Гломму.

Стоп. Гломма. Норвегія. Книга. Дівчина. Ляпас. Старіння. Хвіст.

Я згадала. Ну, не те щоб згадала, ці речі я знала. Але зараз вони атакували мене усі нараз.

Де мої сили?

Я закрила очі і важко зітхнула. Потрібно пару хвилин. Щоб зібратися. Потім встати і піти. Геть від ріки. А потім вже вияснювати, що це все означає.

Сонце пекло: я відчула, як спітніла.

Я готова. На три.
Раз.
Два.
Я схопилася і стрибнула на ноги. І не відчувала нічого. Ніякого болю! Що за... ?

"Для мене це так само незвично, як і для тебе. Ти просто дивовижна!"
"Окей. Ти мені потрібен. Скажи: ЩО. ЗІ. МНОЮ?"
"Поняття не маю"
"ПРЕЧУДОВО?! ТА Я ВЗАГАЛІ НЕ РОЗУМІЮ, ЩО ЗІ МНОЮ КОЇТЬСЯ. ЧОМУ МЕНІ ТАК ЖАРКО? ЩО З МОЇМ ЗОРОМ І СЛУХОМ?"
"Ха! Якщо я б мав таке хутро, теж обливався би потом!"

Хутро.

"Я тобі що, якась тварина?! Яке в біса хутро?"
"Подивися на свої руки і заспокойся. Будь ласка, не панікуй..."

Не панікуй?

"ЩООО?!"
"Жах, як круто, правда?"

Замість шкіри мої руки покривала шерсть, яка виблискувала на сонці. Вона була насиченого синього кольору, подекуди з темнішими вкрапленнями.

Проснись, проснись, проснись!

"Не вийде. Я вже пробував"
"Та вщипніть мене вже хтось!" - заволала я.
"Я б з радістю, але якщо завважити факт, що я існую лише у твоїй голові..."
"ГЕТЬ!"

Мені потрібно було проснутися і заспокоїтися. Синя Еллі? Сміховинно! Зараз я проснуся, побачу радісну Нессі...

Нессі. Нессі. Нессі.

Я побачила її. І перестала відчувати себе.

Мною оволоділа інша я. Синя і голодна.

Нессі. Зараз я відчувала свій прискорений в тисячу разів біг, свою мету і серцебиття Нессі.

"Еллі, ти чуєш мене? Еллі?!" - кричала Світла.

Що за Еллі? Не знаю. Зараз в моїх думках було лише серцебиття собаки.
Що за собака? Та нема мені до неї діла. Хібащо трішки. Мені є діло до її серця.

Я біжу. Переді мною скеля. Залізла на неї. Чую тупіт лап. Важке дихання і серцебиття істоти, що біжить спереду мене. Прудко біжить. Але я швидше.

Один стрибок, і я на істоті. Істота налякана. Я чую її серце, яке шалено б'ється. І скавуління істоти.

Їжа. Серце. Істота. Ні, лише серце. Їжа.

Перевернула істоту на бік. Там де ребра не захищають серце...

Стоп. Я почула щось інше. Щось більше. Серцебиття. Гучніше, ніж в істоти, яку я збираюся роздерти. Два серцебиття. Три. Десять. Табун сердець.

Моя голова різко повертається на звук. Схоплююсь на ноги і біжу до сердець. Вибігаю на галявину. Олені. Великі олені. Вони підняли голови і дивляться на мене. Я видала переможний рик в передчутті їжі. А тоді напала.