Сутінки: ПОВЕРНУЛИСЯ [Returned]

Зустріч (ч.1)

- Чш-ш, не чіпай її. Вона ослабла. Можливо, доведеться покликати Шуван. Ти бачив її, коли вона падала? Жодної емоції! Та вона просто народжена для цього! А яка красуня! І цей синій хвіст! Вона сподобається нашим родичам. Шкода, що нам потрібно ще вмовляти її, з цим можуть виникнути труднощі. Ох, та забери цю собаку!

- Спокійно. Вона має повне право відмовитися. Це її вибір. І ми все одно не зможемо зробити це зараз. Їй потрібно повернутися додому, відійти від шоку. Ще принаймі два роки, і ось тоді (!) вона буде готова. А зараз нам потрібно тікати, я відчуваю, як вона прокидається. Ти залишила записку?

- Так. Все одно я не згідна, що на це потрібні аж два роки! Ти знаєш, скільки вона може опанувати знань за них? Вона ще й старіє! Це найгірше. Мені буде важко спостерігати, як її личко день-у-день марніє. А хвіст - це просто диво!

Хто старіє? Чому я нічого не бачу? Що зі мною? Який хвіст?

"Ти жива! Я думала, що ми з Темною відділилися і блукаємо самі без твоєї свідомості. Я така щаслива що ти з нами!" - викрикувала Світла.

"Ми встигли стільки сварок вчинити, поки ти спала два тижні! Добре, що я не померла. Мені було б нудно без тебе, дурна Еллі!" - веселилася Темна.

Два тижні - відлунювалось мені в голові. Що трапилось? Не пригадую нічогісінько, лише дивний холод усередині. Шкіра ж моя була гарячою!

Стоп.

Не шкіра.

Щось тепле, м'яке, приємне на дотик, ворсисте.

Я відкрила очі. І одразу їх закрила.

"Ох! Що за?"
"Як нові відчуття?"
"ЩО? Хто в моїй голові??!"
"Хтось, кого ти не знаєш"
"Що ти робиш у моїй свідомості?!"
"Навчаю і захищаю. Радій, у тебе новий вчитель з виживання!"
"Виживання? Що зі мною трапилося?"
"Ти впала, пам'ятаєш? Дощ намочив мох і ти послизнулась, упала прямо зі скелі! Дивно, що ти вижила. Але це на краще!"
"Я жива?"
"Ні. Ти перероджена"
"Що ти верзеш? Перероджена? Там були гострі скелі, це я добре запам*ятала - я давно маю бути мертвою!"
"Послухай мене уважно. Тепер ти одна з нас"
"Одна з кого?"
"Я не знаю"
"Що-о?"
"Я знаю багато істот, на яких ти схожа, але ти не є якоюсь однією. Хм. Ти, радше, вийняток для нашого світу. Ні! Для обох світів!"

Все, мені набридло. Геть усі від мене: темні, світлі, і ті, кого я не знаю! Я страшенно втомлена, сама не знаю, чим. Важкість у всьому тілі не дозволяла розплющити очі. Я лежала і відчувала тепло всередині, плюс холод назовні. А ще я була дуже голодна.

Правду кажучи, я не знала, що саме я хотіла їсти. В одну мить відчувши відразу до всієї людської їжі, я захотіла чогось смачнішого. Але не знаю, чого саме.

Зупинилася на тому, щоб з'ясувати що саме зі мною трапилось. Отож.
Я впала з пагорбу. Летіла я десь двадцять футів, при чому летіла я доволі довго. Так, наче час розтягнули, і в кожну секунду помістили ще зо дві хвилини. Не пам'ятаю, що трапилося опісля. Лише холод витав у думках. А зараз...

З важкими зусиллями я розплющила очі знову. Було враження, наче до моїх повік прищепили ще по десять кілограмів.

І тут я вжахнулася.

Все було страшенно дивним. Ніби я - зовсім не я. Я бачила все дуже чітко. Занадто чітко. І все було надто кольоровим. Ніби в життя добавили щонайменше тисячу кольорів, і всі, до єдиного, я могла розрізняти. Я бачила, як за дві милі від мене гніздиться птаха, а ще бачила, як з лівого боку пішла крихітна тріщинка по гілці дерева. Я бачила, як маленький павук плете павутину своїми мікроскопічними ручками-ніжками. Я бачила все. Як ніколи до того.
А ще я чула. Чула кожний шерех. Чула табун антилоп за триста кілометрів од мене. Чула, як грає музика в автосалоні, хоча точно знала, що найближча дорога знаходиться за півтори кілометра. Я чула все. Почався шок. Біля нього десь літало усвідомлення, що це все неможливо.

От і маю магічні пригоди.