Втеча

Розділ 9

*Наш час*

Крок за кроком. Крок за кроком. Я йду поміж високих дерев, маленьких дерев, великих кущів і маленьких кущів. Романтики оцінили б. Адже це " повернення ", " воз'єднання " з природою! Як на мене, то це нісенітниці. Вже минув той час, коли людство жило за законами природи. Тепер закони створюють самі люди.

Але до чого це привело? А до того, чорт забирай, що я йду цим клятим лісом і боюсь за власне життя. Бо гроші почали керувати світом, а людина стала цінним товаром.

Я підбила ногою шишку, вгамовуючи цим свою злість. А що ще робити? Потрібно йти, а я не знаю куди. Скрізь все однакове. Гаразд, без різніці. Просто не буду нікуди звертати, а буду йти прямо. Я вже йшла прямо, от і буду продовжувати.

Як хочеться пити. І чому я не вчила природознавство в школі? Зараз знала б, як орієнтуватись, де що дістати.

Я продовжувала йти. Повітря було гарячим. Сьогодні один з тих осінніх днів, коли ти відчуваєш, що ще літо, ще тепло; коли забуваєш, що через декілька тижднів розпочнуться дощі, холод. Але ще рано.

Я переступила невелике дерево, що впало, і сіла на нього. З землі виднілось величезне коріння, яке перепліталось між собою. Це ж яка сила має бути, щоб вирвати це коріння з землі?

Я почала озиратись. Попереду ліс ставав все темнішим, високі дерева змінювались меншими, але сухими. Щось вбило ці дерева, не дало можливості вирости. Е ні, туди я не піду. Краще обійду іншим боком. Поверну праворуч і буду йти поряд з цими мертвими деревами, але не буду заходити, а коли вони закінчаться, то знову піду прямо. Геніально, як на мене. Так і зроблю. Але ще відпочину трішки.

Озирнувшись назад я побачила... Нічого нового я не побачила.

Тепер мені стало лячно. Чомусь, але коли ти один дома, то тобі не страшно, тому що тебе оточують рідні стіни, які відділяють тебе від навколишнього світу. А тут... Тут ти один, але вже в навколишньому світі. Тут немає меж і ти відчуваєш себе маленькою істотою, яка нічого не означає і не впливає. Ось це страшно.

Так, потрібно заспівати пісню. Якусь веселу. Тоді буде не так страшно.

Так, якщо ти коли-небудь відчуєш смуток,
Захопи свій гаманець і візьми таксі,
У темну сторону міста,
Це - те, де ми будемо,
І ми будемо чекати тебе, і вести тебе через танцювальну доріжку,
До кабіни ді-джея,
Ти знаєш, що попросити,
Ти знаєш, що попросити.*

Співавши цю пісню, я встала і почала йти в той бік, який і планувала. Хіба ж я могла тоді знати, що чекатиме на мене попереду?

*(The Wombats - Let's dance to Joy Division)