завжди був ранок

6

Це було блискавичне перетворення: оточення змінилося зі світлого на темне, брудний асфальт перетворився на чистий паркет, простора вулиця – на замкнутий простір. Це його третій перехід з одного місця, сповненого питань без відповідей, в інше. Але, на відміну від минулих разів, у цьому випадку він впізнавав його. Він досі пам'ятає кожен закуток та зміг би пройти тут наосліп, хоча й не був тут багато років. Тут він виріс.

М. насолоджувався змінами, особливо темрявою. Нарешті, заплющуючи очі, він зустрічав пітьму. Він відчував те, що відчула б людина, що знайшла сиру печеру серед пустелі. «Можливо, я навіть зможу заснути», – подумав М.

Але головною зміною була не темрява, а звуки. Справжні звуки. Вийшовши з повної тиші, він опинився у світі, де навіть щось маленьке та нерухоме може ледь помітно звучати. Усе це хвилею набігло на нього та шокувало так само, як світло на цвинтарі та хаос у поїзді. Він чув те, що не могла зімітувати його уява: гул приміщення та приладів, скрипіння стільця, далеке бурмотіння телевізора, шарудіння фіранок від протягів, дзвоники велосипедів за вікном. М. насолоджувався цією тортурою звуком. Він чув симфонію шуму, але все ж не міг розрізнити інструментів. Усе це було якоюсь однією субстанцією. Хвилі звуків зливалися, переходячи одна в одну. Разом вони утворювали шторм.

М. вже звик до хитрощів та непередбачуваності смерті, але не розумів, чому смерть його відпустила.

Він все ще стояв на порозі, не в силах зрушити з місця. Спочатку через зміни, зараз через те, що він нарешті розрізнив звуки та зрозумів, що тут є люди. Усвідомивши, що тут його сім'я, він думав: «Я що, наче й не було нічого, просто з'явлюся перед ними після своєї смерті? Знову боюся живих. Втікши з тортури, людина не повертається на неї тільки тому, що її вже давно поховали інші...» Йому нічого не лишалося, як зробити крок уперед.

М. невпевнено та повільно пішов. Зробивши декілька нечутних кроків, він опинився в центрі коридору та побачив крізь дверний отвір, у кімнаті справа від себе, свою матір. Вона сиділа в кріслі та дивилася телевізор, як зазвичай робила це кожен вечір ще з часів, коли М. був підлітком. Але вона не помітила М., тому він думав: «Звикнувши до того, що в домі все звичне й не буває несподіванок та безроздільно сконцентрувавши увагу на телевізорі, очевидно, що вона мене не помітить. Або вона могла почути чи побачити, що я пройшов, але подумати, що це мій брат». Враз вона повернула голову в його бік. У цей момент усе застигло в ньому, він заціпенів. Їхній погляд один на одного був ланцюгом, який зв'язував мертвого та живого, але водночас сковував М. Він дивився на свою матір мертвими, переляканими очима, які були сповнені хвилюванням, а вона дивилася наївними очима, які милувалися та висловлювали спокій. Але крім цього незрозумілого для нього спокою, М. бентежило, що його мати дивиться вниз, майже на рівні підлоги. Мимоволі М. опустив голову, щоб подивитися, що там. Усе це – спочатку його погляд в очі матері, а потім униз – відбувалося не більше двох секунд. За цей час він пройшов шлях від оптимістичного переляку до остраху з відчуттям глухого кута. Біля своїх ніг він побачив кота.