Запитання у бездумність

Пролог

Скрип старих облущених гойдалок, фарбованих близько 80-х, линув звідусіль того вечора. Повітря пахнуло цукровою газованою сумішшю та в'їдливою приправою, схожою на ранок біля моря. Сонячне проміння грайливо огортало весь майданчик й пил здіймався від бігаючих верескливих дітей . Та так, що його було видно у повітрі. Сонце раділо наче безтурботне дитя. Діти на тому майданчику перейшли вже багато мостів у своєму малому житті. Але вони всі тут разом з'єднувались в одне палаюче Сонце. Їхній сміх все одно не затихав. Вони хрумали великим пакетом крабових чипсів і жваво про щось розмовляли. У Фанти більше не було друзів крім Вікі і рідної бабусі Саї. Це руда дівчинка вся вкрита ластовинням з приголомшливою усмішкою. Її помисел здатний пронизати з голови до п'ят приємним теплом. Це тепло рятувало навіть у морозні дні у самих лише шкарпетках. Вона завжди одягала щось зі спокійних відтінків, але дуже любила різні підвісочки і різноманітні браслетики. Звичайно ж ідентичних кольорів. Натомість як її споріднена душа Вікі була повною протилежністю. Енергійна чорноволоса дівчинка під каре з чубчиком і родимкою над лівою бровою одягалась як диско-шар на вечірках її мами. Усе в блискітках, у вухах сережки зірки, на лиці глітер і на руках такі ж самі браслети, але вже у яскравих тонах. Вони були наче по дві сторони, два різних світи. Але їх поєднувало щось велике й однаково непомітне. Щось сильне і дуже м'яке. Їхні канати змішувались барвами десь усередині. Колір не повинен грати аж ніякої ролі. Ми бачимо все по різному. Є чимало кольорів, які наші очі не здатні сприймати. То чому ж ми маємо ними перейматись? Вони думали й говорили абсолютно усе, що лиш зароджувалось в їхніх недозрілих думках. Як і нібито дві радісні дитинчати регочуть і радіють, а нібито дві дорослі людинки говорять про життя, про яке багато хто не мислить.
–Знаєш, що? – запитала раптом Вікі.
–Що? – Фанта повернула голову  і нахилила її вліво, неначе маленьке щеня. Вона завжди так робила, коли хотіла щось дізнатися. Елементарна дитяча допитливість.
– Я коли їм чипси завжди згадую тебе! - гигикнула Вікі.
– Серйозно?
– Так!
Їхній дзвінкий сміх прокотився по майданчику. Хрумтіння чипсів пролунало відлунням поміж металевих гойдалок. Діти обхоплювали свої долоні з маминими і з приємною втомою прямували в прохолодну квартиру з жовтуватим світлом. Вулицею чувся хляскіт і один за одним помирали комарі. А ті, які встигли втекти – кружляли у небі. А діти вже розчісували почервонілу шкіру. Дівчата гойдали ногами, спостерігаючи як сонце заходило за червону багато-поверхівку. Воно вже награлось на сьогодні. На небі відкрився безкрайній рожевий простір,  у який так і хотілося полетіти на старих гойдалках під спів вечірніх пташок.