Альфард

3 частина

Хеджин стрімголов прямує до свого номеру, але всю дорогу її не відпускає погляд незнайомця, він застряг у неї під шкірою, проник занадто глибоко. Вона та, хто крутиться у світі хижаків, неважливо: маленьких чи великих, досвідчених чи новачків – і вона саме та, хто точно знає, що саме так дивляться на того, кого хочуть впіймати. Дівчина і далі б думала про цей курйозний випадок у залі і, мабуть таки прийшла до висновку про необхідність встановлення особистості нахабного красунчика, але звук телефонного сповіщення завадив цьому. Розблокувавши смартфон на екрані з’явилося коротке, але змістовне повідомлення:

Дядечко Лі:
‹‹20:00 – нічний клуб “Буревісник”››

Короткий погляд на годинник і Хеджин помічає, що стрілки вказують рівно на першу годину дня, цього цілком вдосталь, щоб порушити останню з Дядечкових заборон і повернутися вчасно. Пані Кім вже давно не маленька дівчинка, вона норовлива і самовільна: їй ніхто не наказ, але винятком із цього правила є Лі Човоль, бо після смерті її батьків саме він став єдиним важелем, який міг зупинити цей вир неконтрольованості та бунтарства. Ще за часів переїзду до Китаю існувало лише два непорушних правила: не діяти поодиноко та нізащо не відвідувати родинне помістя Кімів. Першу з них було порушено ще 2 роки тому в Тайвані, коли Хеджин тільки стверджувалася в гангстерських колах, саме тоді вона і вчинила один з найнерозважливіших вчинків, за версією Дядечка Лі. Сама ж дівчина так не вважає, вона думає, що поганця Мо Цзіня таки настигла карма, але щоправда, у трохи незвичному її вигляді. Тоді, його смерть обернулася кошмарним головним болем для Човоля, йому довелося гарненько підмести сліди причетності Хеджин і підставити не одну впливову людину. Все це було зроблено заради того, щоб ніхто навіть і не подумав, що клан Кімів був причетний до тих подій, бо тоді б все обернулося зовсім не на користь юної пані, яка тільки-но очолила картель: занадто вже цінною ланкою був Мо Цзінь для китайських партнерів чорного бізнесу і їхня зайва увага в майбутньому, явно б не стала хорошим знаком. Нехай там як, але саме зараз Хеджин думає, що вже занадто доросла для того, щоб порушити і другу заборону також, вона цілком заслужила пробачення за минулу помилку, тож чому б і не зробити щось менш серйозне. Однак, існує одне невеличке але: її охоронці тут повсюди, вони контролюють дівчину цілодобово, тож Кім Хеджин замовляє обід у номер, непомітно вручає співробітниці рум-сервісу декілька зелених купюр і щось шепоче їй на вухо, поки та розкладає прибори на столі. І вже, менш ніж за 5 хвилин з президентського люксу виходить нашвидкуруч перевдягнута дівчина з сервірувальним візочком у руках, яка похапцем прямує до ліфту. Охоронці пропускають крізь свій погляд елемент уніформи готелю і з полегшенням видихаючи, продовжують наполегливо захищати візерунки на розкішних шпалерах у коридорі. Хеджин спускається на поверх нижче і стрімголов прямує до дверей з табличкою “аварійний вихід”, саме вони і приводять її до заднього двору готелю. Вона поквапом знімає останні елементи фірмової уніформи, кладе їх на візочок та ховає його поблизу купи мішків зі сміттям і ось нарешті, їй вдається вийти на одну з пожвавлених вулиць Сеулу, де дівчина остаточно розчиняється серед натовпу. Роки минали один за одним, але навіть незважаючи на це, ноги дівчини досі пам’ятають шлях туди, що прийнято називати домом. Хеджин прямує до автобусної зупинки, сідає в напівпорожній транспорт і з полегшенням видихає, коли він таки рушає з місця. Давно забуте відчуття минулих часів, солодкою патокою розливається десь глибоко у душі: вона згадує ті поодинокі моменти свого дитинства, коли їй вдавалося поглянути на світ іншими очима. Зазвичай, скло тонованих автомобілів не дає жодної чіткої картинки для пасажирів в салоні, воно здатне відображати лише сірі пейзажі і змушує думати, що все навколо буденне і пригнічене. Саме тому, будучи школяркою пані Кім часто протестувала проти того, щоб зі школи її забирали водії, бо вона надавала перевагу навіть коротеньким поїздкам, але на автобусі. Її завжди захоплювало те, що можна було побачити крізь призму широчезних вікон громадського транспорту, вона просто обожнювала споглядати спектри емоцій на обличчях незнайомців. Суворі правила злочинного світу через рік-два, стирали навіть найменше бажання на посмішку, усі хто приходив до їхнього дому були наче неживі статуї і для маленького дитячого мозку катастрофічно не вистачало позитивних емоцій навколо. Саме тому, вже доросла Хеджин просто насолоджується зараз тим, що для інших є цілком буденними речами, бо тепер усвідомлює, як важливо цінувати такі моменти. Очі тільки-но звикли до зміни картинок за вікном, як раптом, вони зачіпляються поглядом за знайомий вигляд, обабіч стоячих будинків і це означає те, що вони нарешті прибули до місця призначення. Автобус гальмує біля однієї з багатьох однотипних на вигляд зупинок, терпляче випускаючи пасажирів, а потім знову, поскрипуючи шинами вирушає далі. Хеджин озирається навколо, намагаючись зібрати себе докупи і твердо крокує до того, колись найкрасивішого будинку в кінці недовгої вулички. Проходячи повз багаточисленні маєтки, можна зробити висновок, що цей район ані краплі не змінився за 4 роки: розкішні мансарди, акуратно підстрижені газони, дизайнерські витвори мистецтва, замість звичайних фасадів та ще безліч багатійського пафосу. Як би там не було, але Хеджин з теплотою згадує ті часи, коли найбільшою окрасою цього місця був саме їхній будинок, реконструйований групою венеціанських архітекторів, яких люб’язно запросила Ізабелла з сонячної Італії. Ще декілька кроків і дівчина стоїть перед високим та шпилястим парканом, який простягається навкруги маєтку. Хеджин збирає всю свою сміливість докупи і прикладає вказівний палець до електронного замку, вичікуючи декілька довгих для неї секунд, і нарешті характерний звук підтверджує її можливість для входу. Дівчина, затамувавши подих, неспішно крокує вимощеною з різьбленого каменю стежкою, яка веде прямо до центрального входу. Очі починають сльозитися, чи то від різких поривів вітру ззовні, чи то від буревію почуттів всередині. Серце замирає на секунду, і Хеджин нарешті прочиняє вхідні двері помістя. Її вистачає рівно настільки, наскільки близько знаходиться сімейний портрет в центрі кімнати: ноги самі ведуть її туди і вони нещадно зрадливо вчиняють, різко підкосившись і опустивши дівчину на коліна. Деякий час вона випадає з реальності, розглядаючи щасливі посмішки в сімейній галереї, але противне цокання годинника нагадує, що час їй явно не союзник. Хеджин підіймається з колін, прихопивши з собою декілька пам’ятних фото з чорної від пилу полиці та поквапом прямує до виходу, але дещо у вікні змушує її зупинитися на момент. Крізь призму, захаращеного плющем скла, напрочуд чітко видніється височезний та кремезний в’яз. Це дерево посадив ще прапрадід пані Кім і воно довгий час слугувало своєрідною огорожею, але з плином часу паркан таки побудували, а кремезного велетня залишили поза територією подвір’я.  Хоч воно і псувало східний краєвид з вікна і було просто нічним кошмаром для ландшафтних дизайнерів, та для Хеджин воно стало своєрідним символом дружби.
Із самого дитинства, батьки пані Кім були зайняті бізнесом, а сестра наполегливим  навчанням і тому, вона зазвичай залишалася під наглядом купи персоналу, але з ними юній бунтарській душі було занадто вже нудно. І ось, одного прекрасного дня, пригодницький дух таки взяв гору над здоровий глуздом, і коли Кіми-старші подалися на чергову угоду, дитячій грайливості відкрилися просто шалені перспективи. Знаходячись вдома, вона часто споглядала у вікно за тим, як сусідський хлопчик вправно залізав на те саме височезне дерево і йому, здавалося, було весело. Тож, вислизнувши з виду купки надокучливих няньок, юна пані вже за мить опинилася по іншу сторону паркану і почала свою неймовірну затію з покорення імпровізованого “Евересту”. Дитячому захвату не було межі: подерті коліна, невеличка подряпина на носі, але Хеджин таки вдається забратися все вище і вище, аж до того моменту, поки гілки не давали пролізти далі. Саме в цей момент, налякані очі опустилися донизу і усвідомили, що земля під ногами знаходиться занадто далеко, тож дитячі ручки міцно вчепилися в гілляччя, а до горла підступав клубок паніки. Просидівши так декілька хвилин, руки почали німіти, а кричати вже не вистачає сил, та й марно, бо Хеджин залізла занадто високо, для того щоб бути почутою. Вогник надії що теплився у маленькому серці, почав потихеньку згасати і дівчинка міцно закрила очі та заходилася плакати, як раптом зовсім поруч почувся чийсь голос:
- Ти що злізти не можеш, маленька принцесо? – Хеджин розплющила очі і побачила перед собою того самого сусідського хлопчика, за яким вона спостерігала раніше.
- Ні, я не принцеса – я Зірочка, тому що так говорить моя мама! – незважаючи на серйозність ситуації, норовливий характер юної пані і тут мав нагоду себе проявити, тому подібне зауваження було цілком у стилі Хеджин.
- Добре, Зірочко, то тобі потрібна моя допомога, чи ні? – хлопчик виявився напрочуд ввічливим і терплячим до зовсім незнайомої дівчинки, тож Хеджин без вагань кивнула головою на знак того, що їй реально треба допомогти.
Хоробрий хлопчик хутенько зметикував що треба робити і швидко заліз на сусідню гілку до Хеджин, його маленькі ручки слугували невеличкою опорою для спуску, тож за декілька хвилин вони обоє опинилися на землі.
- Мене, до речі, Пак Чімін звуть, а Зірочка – це твоє справжнє ім’я? – цей, майже рицарський вчинок 21 століття та ще й вкупі з неабиякою сміливістю привернули увагу юної пані та вона таки вирішила підтримати ініціативу нового знайомого.
- Ні, насправді мене звати Кім Хеджин, але Зірочкою мене називають тільки…
-Друзі??? – неочікувана здогадка Чіміна зупинила монолог Хеджин і  та, лиш сумно похитавши головою заперечила його здогадку.
- Ні. В мене немає друзів, зі мною ніхто не товаришує, бо їхні батьки думають, що моя родина погана. – нотки болю знову з’явилися в тендітному голосочку і розмова вже не була для неї такою приємною.
- Ну, тоді я буду твоїм другом, хочеш? – підносячи мізинчик на підтвердження серйозності своїх намірів, радісно вигукнув Чімін.
Ось так маленька Хеджин познайомилася зі своїм першим та останнім справжнім другом у своєму житті. Вони були майже нерозлучні: що в школі, що вдома, але трагедія, яка сталася, коли дівчинці було 16 років, обірвала цей зв’язок, а сама дівчина навіть не встигла попрощатися з дорогою їй людиною.
Доки спогади минулого остаточно не поглинули Хеджин, вона вирішує, що зараз не на часі надовго затримуватися тут, а тим паче, розшукувати Чіміна, бо ситуація цього явно не дозволяє. Скрип дерев’яної, підлоги, поодинокий порив вітру біля дверей, зачинена хвіртка, останній жалісний погляд – і ось, Кім Хеджин вже на півдорозі до готелю…
20:00 – нічний клуб “Буревісник”
Нічне життя Сеулу – це просто окремий вимір, паралельна реальність, якщо хочете. Саме в цю реальність і прямує зараз розкішна брюнетка в червоній атласні сукні, широкий пояс якої, ідеально підкреслює витончену фігуру дівчини, а невеличкий виріз на грудях чітко окреслює зону декольте. Її улюблений аромат лаванди тягнеться тягучим шлейфом, змушуючи всіх навколо звертати на себе увагу. Швидкий стукіт підборів, декілька слів охоронцю закладу і чарівна Кім Хеджин вже знаходиться всередині задушливо-гучного приміщення. Взагалі, вона ненавидить подібні місця, бо надає перевагу пляшці ігристого в якому-небудь пафосному ресторанчику і бажано, з чудовим виглядом з вікна. Проте, зараз не те місце та взагалі не той час, щоб думати про недоречності моменту. Хеджин звикла мати справу подекуди зовсім з огидними та бридкими людьми, така вже в неї робота, але ті кого вона більш за все ненавидить, так це типів, подібних до Мо Цзіня та Кан Гі Су – власника цього закладу. Вони з легкістю розмінюють життя тих, хто знаходиться у відчаї на хрусткі, паперові банкноти та продають їх в справжнє рабство або ж бордель, якщо пощастить. Дядечко Лі пообіцяв, що знайде навіть найменшу зачіпку для того щоб знайти Сану – і він таки виконав свою обіцянку, напавши на слід відомого сеульського сутенера. Хоч перспектива і була відверто поганою, але яка-не-яка надія знову почала жевріти слабким вогником. Тож, оминаючи розслаблений чи то від алкоголю, чи то від чогось ще натовп, Хеджин прямує туди, куди її направив охоронець, ще при вході до закладу. Звивисті сходи привели дівчину до поодиноких дверей, які акуратно заховалися в закутку клубної стіни, тож вона без будь-якого натяку на манери, відчиняє їх навстіж, навіть не запитуючи дозволу. Пара маленьких, на фоні надзвичайно округлого обличчя очей, стрімко підвела свій гиденький погляд на неочікувану гостю: гнів швиденько змінився на неабияку зацікавленість. Його “професійній” уяві, вистачило усього декілька секунд на те, щоб роздягти прекрасну незнайомку і поставити їй цінник з шістьма нулями одразу.
Якщо він вирішив пограти в гру, то Хеджин приймає виклик, але грати вони будуть за її правилами. Дівчина пафосно вмощується на велюровий диванчик, неподалік від входу в кабінет, кладе ногу на ногу і так само, нахабно витріщається у відповідь Кан Гі Су. Його погляд розгорається з кожною хвилиною все більше і більше, краватка на товстій шиї вже почала заважати проходженню повітря і тому – була одномоментно відкинута подалі. Достатньо попускавши слини, на витончену красу дівчини, він вирішив, вайлуватий чоловічок вирішив, що настав час познайомитися з нею ближче і тому незграбними рухами Гі Су почимчикував прямо до Хеджин.
Саме сьогодні, Кану мусили представити нову, і за словами продавця, просто неймовірної краси дівчину, тому Гі Су вже знаходився у дикому захваті від того, що бачить перед собою, але знав би він, чим закінчиться ця плутанина – закрив би свій кабінет на замок і до кінця вечора не показувався б взагалі.
- Оце так екземпляр! Просто розкішна красуня. – масляниста рука ледь помітно торкається волосся Хеджин і захоплює прядку шовковистого волосся в свій полон.
- Прибрав свої бридкі граблі від мене, доки я тобі їх не повикручувала в інший бік, і гарантую – це буде процедура далеееееко не з приємних. – для підтвердження серйозності своїх намірів дівчина міцно стиснула комір сорочки Гі Су так, що хрускіт льняної тканини роздався навколо.
- Я щось не зрозумів, ти думаєш, що знаходишся в тому положенні, коли можеш отак мені грубити, га? Думаєш, що я викупив тебе для того, щоб погратися в кота й мишки? – потерши натерте коміром горло, він почав розстібати верхні гудзики на сорочці.
- Зараз я тобі все популярно поясню: слухай мене сюди уважно і мовчки запам’ятовуй  - я не знаю, з ким ти там мене поплутав, але попереджаю останній раз, що ще один, навіть мимовільний дотик призведе до того, що я перетворю твої яйця на омлет, тобі зрозуміло? – Хеджин сильно напирає, вона дивиться супротивнику прямо в очі, подавляючи будь-які швидкі реакції в свою сторону.
- Так от, продовжимо: мені потрібна будь-яка, але бажано в письмовому вигляді, інформація про дівчат 1995 року, яких ти продавав та купляв упродовж останніх чотирьох років. – на цих словах, звивини в голові старигана починають рухатися і йому ледь доходить, що від нього вимагають.
- Нуууу, такі відомості ти від мене навряд-чи отримаєш, хіба що, якщо…
- Якщо, що? Говори швидше чого хочеш: гроші, акції, будівлі, що?
- О ні, матеріальні блага мене мало цікавлять, а от, ніч з тобою – цілком у моєму смаку. – стариган Гі Су хтиво облизує шершаві губи і нездорово коситься в сторону дівчини.
- А я також у твоєму смаку, старий ти збоченець, га? – нещасні двері до кабінету різко відчиняються, вдаряючись об стіну і на порозі з’являється не хто інший, як Лі Човоль.
- Дядечку???
- Л-і-і-і-і Чо-во-л-ь!? – зморшкувате обличчя різко перекосилося і гримаса жаху застигла в нахабних маленьких очах.
- Хеджин, мила, вибач, що запізнився. Чи не могла б ти покинути нас, нам зі старим “другом” треба переговорити.
Сказати, що Хеджин здивована – це нічого не сказати, їй здається, що попереду її буде чекати дуже цікава розмова з Дядечком, але зараз вона лиш коротко киває головою і забирається геть з кабінету. Останнє, що долинає до її вух:
- Це просто неможливо, Човоль, ти ж повинен бути мертвим!
- А може, я зараз зателефоную людям, яких ти кинув на гроші і ми перевіримо, хто з нас буде мертвим, га?
Дівчина потихеньку прямує до сходинок, але різкий оклик позаду змушує її зупинитися:
- Ну привіт, Лавандочко, чи може, тобі більше до вподоби коли тебе кличуть пані Кім Хеджин?
Незнайомий голос звучить занадто вже близько і вкрай низький його тембр додає таємничості. В голові у Хеджин зараз цілковитий хаос, занадто вже неочікуваний поворот не туди відбувся і на одну проблему в її житті стало більше. А проблемам що? – Правильно: їм треба дивитися прямо в очі! Саме тому, дівчина повертається до власника голосу і дивиться йому в обличчя. Трясця б йому! Це ж той красунчик з ранкового тренування, здається, що вдача сьогодні точно не на її стороні.
- Ти хто такий взагалі? – настав час для дій: Хеджин іде ва-банк.
- Що ж, мене забавляє те, що міс Кім не знає, хто я такий. Можна я буду вважати це за один бал на мою користь у нашій маленькій грі? – хлопець чарівно посміхається і дивиться прямо в очі дівчини.
- Думаєш, що ми тут граємо? Я повторюся ще раз: говори хто ти такий і чого хочеш, в мене немає часу на безглузді розмови. – фортуна сьогодні явно не на стороні Хеджин, але вона продовжує блефувати так, ніби має в рукаві туза.
- Ех, ну добре, поступлюся тобі, але тільки сьогодні. Мене звати Чон Чонгук, тобі напевно про щось говорить це ім’я, ти ж розумна дівчинка, чи не так? – остання фраза лунає пошепки, прямо біля вуха Хеджин і вона, як ніколи раніше, розуміє наскільки сильно встряла у неприємності.
Дідько! Звісно ж вона в курсі, кому належить це ім’я: JK's Group, JK's Construction і ще багато чого з приставкою JK's, що знаходиться у власності його родини. Це тотальний триндець – якщо і починати переживати за свою голову, то прямо зараз, бо цей красунчик явно не співробітництво тут пропонувати прийшов.
- А від мене ти чого хочеш, містер Чон? – Хеджин відверто вмикає режим хоробрості, який працює лише на уявних залишках спокою.
- Окей, з тобою я буду максимально відвертим, як ніколи. Лавандочко, а ти пам’ятаєш занадто вже дивну смерть такого-собі Мо Цзіня? О, хоча можеш не відповідати – знаю, що пам’ятаєш та, як на мене, тобі треба бути обережнішою з використанням цих ароматних парфумів. Так от, нещодавно до мене дійшли плітки, що його шестірки пропонують солідну винагороду тому, хто знайде його справжніх вбивць.  – володар темно-карих очей нещадно впивається ядучо-солодким поглядом переможця у чужі: вони обидва прекрасно розуміють, що ситуація досягла свого піку.
Саме це Хеджин і називає тим самим глухим кутом, тепер вона усвідомлює, що в клітці знаходиться і виходу з неї, здається немає. Занадто багато ризиків, як для всього-лиш одного невдалого вечора.
- То що, хочеш мене здати за гроші? Я в цьому дуже сумніваюся, але й до того, навіщо тобі ті нещасні копійки?
- Маєш рацію, Лавандочко – на гроші мені плювати, а те що мене справді цікавить – так це ти.
- А якщо опустити моменти з ребусами і сказати прямо, чого тобі від мене конкретно треба?
- Нуууу, якщо так подумати, то я завжди насолоджувався золотими рибками, знаєш, вони особливо красиві за своєю природою, а ще, якщо вірити казкам, здатні виконувати будь-які бажання. Отож, Лавандочко, станеш персональною золотою рибкою для мене, виконаєш декілька забаганок, га? В обмін на це, я вдало забуду про те, що мав очі і вуха у день вбивства Мо Цзіня, тобі ж зараз проблеми ні до чого, чи не так, пані Кім Хе-Джин? – останній хід зроблено, карти розкрито і здається, що Чонгук зібрав роял-флеш*.

Примітка:

1. Роял-флеш (від англ. royal flush) – найсильніша комбінація в “Техаському покері”.