Великі і маленькі таємниці

Розділ 1. Частина 4.

Попри мої попередження, Влад поїхав до себе на своїй розбитій машині, а я закінчила снідати і пішла назад у номер. Ще раз оглянувши підвіконня, впевнилась, що жодних слідів чи то птаха, чи кажана там не було, як і під вікнами досі був абсолютно рівний сніг. Погожий ранок перетворився на ще кращий день. Свіжий сніг виблискував на сонці, змушуючи жмурити очі, вітер вщух, лиш злегка торкався тонкого гілля, небо було не по-зимовому синім. Якби я ще могла сповна насолодитися моментом... Усі мої думки зайняв один дуже дивний чоловік, з яким ми навіть не обмінялись контактами. Тепер замість того, щоб дізнатись чи в порядку він, я кружляла по схилам біля котеджів, виглядаючи його з надією, що він не втрапив у ще більшу біду. Серце моє було не на місці, навіть гори не могли його заспокоїти. Щось тут було не так, якась невідома мені чортівня відбувалась навколо, або я уже сама збожеволіла.

Я саме допивала свою каву в кафешці біля нижньої станції витягу, коли чиясь рука лягла на моє плече. Від несподіванки я здригнулася і ледь не пролила на себе гарячий напій, знайомий приємний тембр змусив мене обернутись:

- Мія, - я навіть не впізнала його спочатку.

Пальто, з-під якого виглядав випрасуваний комір сорочки, брюки мокрі від снігу, начищені черевики, шкіряні рукавички, на кінчику носа – стильні сонцезахисні окуляри. Незмінне лише те, що все перераховане вище було чорного кольору. Влад припідняв аксесуар, зрозумівши, що я не зовсім розумію, хто підкрався до мене зі спини. Його обличчя торкнула легенька посмішка, така, як тоді на горі, коли ми лежали в пухкому снігу. Виглядав він значно краще, ніж зранку, ніби це і був зовсім не він.

Моє серце впало у п'яти, підскочило знову і забилося так швидко, що дихання сперло. Сильні руки стисли мої плечі у теплих обіймах, а в ніс ударив аромат, напевно, найпрекрасніших у світі парфумів. Від нього кололо кінчики пальців, а під ребрами розростався згусток приємної тривоги. Не хотілося, щоб закінчувалась мить, коли я можу відчувати цей аромат, але Влад все ж пустив мене.

- Я казав, що запрошу тебе на вечерю на Святвечір, - у його блакитних очах миготіли грайливі вогники.

- А... - я не встигла нічого сказати.

- Не переймайся на рахунок того, що було зранку, - голос його був спокійним, а долоні в перчатках досі лежали на моїх плечах.