One dance - one death || minsung

-𝟻-

– Жорстоко, хьон, – відповів Со, переключаючи увагу на Джисона, що сидить поруч. – Я, до речі, Чанбін, представник рідкісного підвиду людей, які мають право називати себе друзями цього грубіяна.

Хан подумки зробив замітку дізнатися у хлопця, що здається надмірно балакучим, щось цікаве про Мінхо. За весь час їх спілкування зі старшим той дуже рідко згадував своїх знайомих, віддаючи перевагу обговорювати цікавіші йому теми. А непосидючому і жадібному до інформації молодшому не терпілося зустрітися з тими, кого Лі міг би вважати своїми друзями, тому зараз, отримавши таку можливість, він не збирався витрачати її марно.

– Дуже приємно, а я...

– Джисон, так, я в курсі. Хьон багато говорив про те... – Со збирався закінчити фразу, коли йому в лоб прилетіла гумка. Рожева така, із котиками. – Якого...

Хан перевів свій погляд на старшого, дивуючись різкою зміною його настрою. Усього хвилину тому, той з ніжною усмішкою гладив його волосся, а зараз одним поглядом темних очей наводив паралізуючий жах, що змусив Чанбіна з дзвінким стуком зачинити рот.

– Чанбін, – навіть голос Лі змінився, від теплих ноток не залишилося і сліду, зате крижаний холод, що в мить наповнив м'який баритон, став майже фізично відчутним. – У тебе ж поки що ноги на місці, то, може, скористаєшся ними і звалиш?

– Знаєш, хьон. Там Фелікс десь у відділі корейської літератури не може знайти ту книгу, яку ти порадив. Тож коли ти тут, допоможи йому. По-дружньому, – відійшовши від шоку, Со знову начепив на обличчя чергову посмішку, улесливо прохаючи старшого надати маленьку послугу. Однак фальш у його тоні був надто очевидний, і догадливий Мінхо абсолютно точно був здатний її розпізнати, тому Чанбін непомітно тицьнув блондина в бік, без слів прохаючи підіграти.

– Т-так, хьон. Я думаю, тобі варто сходити, – видавив Джисон, звертаючи на себе увагу Лі.

І, можливо, йому просто здалося, можливо, його уява грала з ним, але всього за долю секунди, погляд старшого з гострого, темного, що викликає бажання втекти, змінився звичним, теплим і рідним. Начебто Хан був для Мінхо свого роду заспокійливим, ліками від темряви та мороку, що таїлися в його закритій для всього світу душі.

– Гаразд, Хані. Я ненадовго, – куточки губ найпрекраснішого рожевого відтінку піднялися в слабкій усмішці, адресованій світловолосому хлопцеві, що з дитячою жадібністю і цікавістю ловив кожну емоцію на бездоганному обличчі старшого. – І, Чанбіне, тільки посмій сказати щось не те.