One dance - one death || minsung

-𝟷-

Невелика глядацька зала була наповнена навряд чи наполовину, густе гаряче повітря приміщення, вікна якого були приховані важкими темними фіранками, обпікало дихальні шляхи, змушуючи крихітні краплі поту котитися по скронях.
Черговий конкурс талантів, де кожен учасник уявляв себе професіоналом, гідним вищих похвал, і не бачив перешкод на шляху свого унікального у всіх сенсах обдарування, наводив нудьгу і, здавалося, змушував час йти у зворотному порядку.

Проте спостерігати за тяжкими потугами справити більш менш сприятливе враження на нечисленну публіку, а зокрема на членів суддівської ради, було навіть забавно.

– Нагадай-но, чому ми взагалі тут сидимо? – стомлено спитав Джисон, відриваючи незацікавлений погляд від маленької сцени.

Де якийсь дивний хлопець у костюмі фокусника намагався створити магію на коліні, але білий кролик залишив затишний циліндр ще за сценою, а карти ні в яку не хотіли піддаватися «спритним» пальцям. Хоча навіть він був кращий за ту дівчину, яка була впевнена у своїх вокальних здібностях рівно настільки, наскільки в тому факті, що небо блакитне. Хан ще жодного разу в житті не шкодував про те, що не народився глухим, але ці відведені під виступ три хвилини безперервного співу, що зводить з розуму в найгіршому розумінні, змусили хлопця по-справжньому замислитися.

– Тому що, мій любий друже, наш спільний знайомий дуже потребує підтримки, роль якої відведена нам з тобою, – сонно промимрив Хьонджин, насилу відриваючи налиту свинцем голову від спинки крісла.

– Знайомий? Я думав, ви з Чоніном зустрічаєтеся, – звук рідких оплесків відштовхнувся від стін, спонукаючи Сона на пару секунд влитися в тон загального (не)схвалення і ввічливо адресувати свою частку овацій горе-чарівнику. – І взагалі, ти чого розвалився? Якщо прийшли сюди разом, то й страждати маємо вдвох.

Хан легенько вдарив у плече довготелесого хлопця, змусивши того проковтнути позіхання, що ледь зародилося в грудях. Бажання залишити просочене іспанським соромом і вогкістю пролитих невдахами сліз приміщення зростало в геометричній прогресії, і лише залишки совісті перешкоджали втіленню його в життя в цей момент.

– По-перше, ми не зустрічаємось. По-друге, я випадково заснув, не тобі мене звинувачувати. І по-третє, ау, це було боляче, – з майже щирою гримасою болю на симпатичному обличчі Хван трепетно ​​потирав забите плече, кидаючи на свого друга повний нерозуміння і образи погляд.