Паперова клітка

Частина 23

Відчиняються двері. Містер Мартелл майже безшумно сідає біля мене і також спрямовує погляд у бік ванної кімнати.

- Пробач мені...

- За що?

- Це я винен. Не слід було...

- О, не варто.

Він дивиться на мене з нерозумінням, а я відчуваю, як всередині розгоряється полум'я злості.

- Ніхто не винен, окрім неї, зрозуміло? Ми могли поговорити, усе добре обдумати, та вона вирішила, що найкращим виходом буде втопитися у ванній...

Ця думка руйнує мене. Можна ж було все зробити по-іншому. Виходів було так багато, а вона обрала найжорстокіший. Чому?..

-А може ми нічого й не могли... Ми її зовсім не знали. І, як думаєш,чому?..Бо вона не дозволяла нам знати. Завжди все тримала в собі, завжди топила будь-які відчуття, поки вони зрештою не задушили її. Місіс Мартелл вбила не вода, легені розірвалися не через брак повітря, а через її гордість, упередженість і егоїзм, як до себе - так і до інших.

- Не говори так...Ти несправедлива.

- Я? - сміюсь і різко здіймаюсь на ноги.- Поки я обговорювала з батьком його коханку, вона набирала у ванну воду. Це не швидкий процес, так? Був час все обдумати, був час прийняти інше рішення, але ні...Поки я стояла на цьому ж місці, сміялася з Анною, вона вже лежала там мертва...Поки я була в сусідній кімнаті, вона занурилась з головою в крижану воду і не винирнула... Хоч легені розривалися від нестачі повітря, вона не піднялась. Чому не подумала про мене в той момент, коли втрачала свідомість, коли задихалася, коли її серце відчайдушно билося об грудну клітку, у намаганні жити? Чому не подумала про своє творіння? Це справедливо, як гадаєш?

Містер Мартелл тільки опускає голову. Все, що він може останнім часом...Адже зачинитися в кабінеті на кілька днів й ігнорувати всіх довкола - це рішення. Краще заливати в себе алкоголь кінськими дозами і відключатись на кілька годин - бо це рішення. Ось, які виходи знаходять дорослі. У мене теж скорбота, мені теж болить, але він ні разу не зайшов у мою кімнату, не запитав, чи все гаразд, не намагався обговорити все, що трапилось. Вони завжди думали тільки про себе, завжди приймали рішення, які були б вигідні тільки їм. Усі ці дні усвідомлення реальності зі мною були служниця Анна і Чарлі - хлопець, якого я спершу зненавиділа всім серцем. Не батько і навіть не дядько Шон, який поїхав одразу після похорону. Мамині батьки навіть не з'явилися. Навряд чи вони знають... А може і самі вже під землею.