Паперова клітка

Частина 22

- Ну ж бо. Спробуй.

Акуратно струшую залишки пудри, якою вона посипала печиво занадто щедро, і відгризаю шматочок. На язику відразу з'являється присмак горілого, та я не подаю виду, бо...Не зважаючи на всі недоліки, це найкраще печиво в моєму житті.

- Може, мені ще торт спекти?- запитує з надмірним ентузіазмом.- Який батько любить?

Вона на мить завмирає і посмішка зникає з її ідеального обличчя.

- Ой, лишенько. Я не знаю, що він любить...Як я можу не знати.

Зненацька її охоплює якась паніка. Руки починають труситися, і вона нервово поправляє пасма волосся, що до цього акуратно спадали на засмагле лице.

- Мамо...З тобою все гаразд?

- Так...Звісно. Я не можу бути не в порядку, я ж мама...Я ж мама,- поспішно викладає вирізані серця на деко і запихає його в духовку.

Щось не так. Щось точно не так. Слід було це зрозуміти ще з самого початку, а не годувати себе надіями про материнську любов, що зненацька прокинулась. Підіймаюся і перехоплюю її за плечі, перш ніж вона візьметься за нову партію печива.

- Щось трапилось?

- Ні...Ні, що ти,- мама нервово посміхається і намагається скинути мої руки, але я не дозволяю.

- Та що таке?

В мить її погляд змінюється. Стає сумним і понурим. Вона опускає голову і починає перебирати пальцями нігті з ідеальним чорним манікюром.

- Твій батько...Він сказав, що хоче розлучитися зі мною.

Мої очі збільшуються в кілька разів, а руки самі мимоволі зісковзують з її тендітних плечей.

- Він сказав, що у нього інша жінка і він по-справжньому її кохає, розумієш?

Сльози підбираються до її полум'яних очей, торкаються намальованих вій, і я усвідомлюю, що вперше за все життя бачу, як вона плаче. Можливо, вона ніколи не плакала, щоб не погасити те полум'я, а зараз воно тьмяніє на моїх очах.

- Він сказав, що вона пречудово готує і грає на фортепіано...Чарівно грає!

Не встигаю помітити, як з моїх очей теж мимоволі котяться сльози.

- Сказав, що вона мислить зовсім не так вузько як я, що вона глибока, чуйна і цікава...Що вона жива...А чим же я не жива, Ді? Я ж не робот якийсь,- вона сміється і цей сміх сповнений таким болем, що долітає мені прямісінько до серця і починає пекти.