Паперова клітка

Частина 8

Видаю короткий смішок, який ріже цю тишу й порушує спокій, хоча й звучить дуже тихо.
- Колись я прочитала такі слова...- відразу починаю з думки, що не давала мені спати. А вірніше, із однієї з думок, адже в мене їх нестерпно багато.
- «Виходу немає тільки з того світу. Поки ти живий - вихід є завжди. Просто потрібно хотіти його знайти»... Я чомусь тільки зараз починаю розуміти  значення.
- Розумію до чого ти ведеш,- з легкою усмішкою промовляє Коул і вже звично відводить від мене очі.
- Можливо, я занадто слабкий, щоб знайти цей... вихід.
- Наша сила залежить тільки від нас.
Коул гучно зітхає і тре долонями сонні очі, на яких уже виступили червоні судинки, мабуть, від напруження. Впевнена, що він не спав доволі довго. У цьому ми трохи схожі.
- Перш за все, ми просто розгублені діти, які збилися зі шляху і просять про допомогу,-вдумливо промовляю і нарешті зустрічаюся з холодними очима.
- Проте чомусь дорослі не хочуть чути нашого прохання або ж просто не знають чим зарадити. Тому ми повинні вчитися вибиратися з ями самі, хоча й потребуємо міцної руки, що знову підійме нас на ноги.

Коул дивиться на мене, хмурячись. Мимоволі помічаю, як напружується вена на його шиї.
- Ти хочеш, щоб я був твоєю рукою помочі і навпаки?- врешті відповідає, майже шепотом.
- Варто спробувати. Можливо, нам вдасться вибратись з цього лабіринту,-частково цитую фразу з моєї улюбленої книги, про яку нам уже доводилося говорити при першій зустрічі.
Судячи з легкої усмішки, що з'являється на губах Коула, він зрозумів це.
- Проте... Сподіваюся, що іншим шляхом,-продовжую думку і отримую неоднозначний кивок на свої слова.
- То ти уже дійшла до висновку, що живеш не своїми думками?- невимушено запитує, а мої очі збільшуються у кілька разів.
- Я ніколи не вірила в існування надприродних здібностей, але ти змушуєш мене задуматись про це.
Коул сміється, що дивує мене ще більше. Чи це не перший раз, коли я чую його сміх? Вау. Слід відмітити цей день червоним кольором.
- На щастя, я не вмію читати думки. Просто здогадався. Рано чи пізно ти мала прийти до цієї думки.

Невпевнено знизую плечима.

- Це лякає мене, але й захоплює водночас.

Запитально зводжу брови. Як усвідомлення того, що в твоїй голові живе чужа правда, може його тішити?
- Хіба не дивовижно те, що я говорю думками таких геніїв, як Дейл Карнегі, Агата Крісті, Джек Лондон чи Роберт Чалдині? Власне, цей список можна було б продовжувати ще довго, але все ж... У мені живе невмируща частинка їхніх душ. Здуріти можна.