Паперова клітка

Частина 7

Не могла б і подумати, що викликаю у Коула якійсь емоції, окрім гніву і неприязні. Власне, тепер я принаймні розумію, чому саме це він відчуває до мене.
- Хіба це погано?- щиро запитую, відводячи погляд у вікно, за яким повільно погойдується гілля дерев.
Коул не відповідає.
- Я б хотіла допомогти тобі.
- Мені не потрібна допомога,-різко й впевнено відказує і його голос знову набуває свого крижаного й спокійного тону, яким він звик спілкуватися зі мною.
- Справді?- повільно обводжу поглядом усю фігуру Коула, натякаючи на його теперішній стан.
- Ви, багатії, маєте щире переконання в тому, що кращі за інших і легко можете вирішити проблеми простих смертних людей, але насправді ти безсила переді мною...Ти просто намагаєшся рятувати мене, через те, що не змогла врятувати брата.

Слова - гострі, немов лезо ножа, торкаються мого серця і щось всередині миттєво відгукується гірким пекучим болем. Ми ніколи не задумуємось, який вплив наші слова мають на інших. Ми ніколи не задумуємось про їх шкоду. Тим не менш, я не можу жаліти себе і ображатися на Коула, адже розумію, що все, що він сказав є правдою.
- Зрозумій, що я зовсім не схожий на твого брата,-Коул продовжує говорити, і я уважно прислухаюся до його досі хриплого голосу, пильно спостерігаючи за легким погойдуванням дерев, у намаганні зберегти байдужий та спокійний вираз обличчя, хоча всередині мої хиткі стіни руйнуються, і я відчуваю кожною клітиною тіла, як з них обвалюється каміння, і тягне мене вниз.
- У мене немає проблем. Я прекрасно живу. У мене чудові батьки. Я просто такий, який є, і цього не змінити.
- Усе можна змінити,-впевнено заявляю, проте не знаю, чи сама вірю у свої слова.
- Ти думаєш, я не намагався зав'язати? Сотню разів і це не закінчувалося нічим хорошим.
- То спробуй сто перший... Потім ще тисячний. Невже тобі не шкода батьків і себе?
- Мені шкода. Ти навіть не уявляєш як я ненавиджу себе за це, але я нічого не можу зробити. Вже занадто пізно.

Між нами настає тимчасове мовчання. Я б могла сказати, щось філософське на кшталт: «ніколи не пізно», але не бачу в цьому ніякого сенсу. Натомість, повертаюся до його минулих слів.
- Ти сказав, що у тебе немає проблем, проте на все завжди є свої причини.
Коул кидає на мене уважний погляд, і я сміливо заглядаю йому в вічі.
- Ти радиш мені розібратися в собі, але і сам потребуєш цього,-після цих слів, підіймаюся зі стільця і прямую до виходу, навіть не попрощавшись. Коулу не потрібні слова прощання. Я залишила слова для роздумів і йду, щоб дати йому можливість подумати.
Потрапляю назад у коридор і наче заодно повертаюся до реальності. Світ починає знову вертітися довкола мене, і це вертіння зводить з розуму.