Паперова клітка

Частина 4

У грудях щось боляче колить, і я знесилено сідаю на край ліжка й відчуваю, як серце калатає під ребрами, лунає відлунням навіть у моєму горлі, вириваючись на зовню. Витираю рукавом сльози, що заважають мені чітко бачити. Тут немає дати. Я не знаю, коли був відправлений цей лист, але... Точно не надто давно. Це... Це якийсь абсурд. Як таке можливо? Я нічого не розумію.
- Ді, чому так довго...?!
Повертаюся в сторону дверей, зустрічаючись з роздратованим поглядом матері. Її очі повільно опускаються на лист, що міцно застинутий між моїми пальцями. Проходить кілька секунд, перш ніж у її очах з'являються відблиски страху.
- Що це?- вражено запитую, досі не усвідомлюючи того, що я тільки-но побачила.
Вона швидко підбігає до мене і вириває з рук листа.
- То просто чийсь невдалий жарт,- з ноткою тремтіння в голосі, відповідає мама і ховає папірець за спиною. До моїх вух доноситься хрускіт паперу, який вона хутко зім'яла в маленький шарік.
- Саме тому, ти зберігаєш це у своїй шухляді?
- Я просто забула викинути. Взагалі, він прийшов ще рік тому. Не варто перейматися за це.
- Хто б міг жартувати на таку тему?
- Твій батько бізнесмен, Ді...- вона промовляє втомлено. Маскує роздратування за фальшивим спокоєм.
- У нього є багато ворогів. Хтось вирішив насипати на рану солі. Забудь про це і спускайся вниз. Ти не доїла.
Мама виходить з кімнати так швидко, наче сильний порив вітру пролітає повз, раптово з'явившись, і раптово зникнувши, так, наче його й не було.
Я б хотіла вірити їй... У те, що це просто жарт, але я розумію, що це не так. Все занадто реалістично. Кожне слово, написане в тому листі. Підіймаю з підлоги конверт і ще раз дивлюсь на підпис на ньому. Знаходжу адресу відправника. З моїх губ виривається важке зітхання. Головний біль знову дає про себе знати. Як таке можливо? Що все це означає? Якщо це навіть і чийсь лихий жарт, я повинна переконатися в цьому...

***
Цього разу книгарня не зустрічає мене білим світінням неонової вивіски, адже її вмикають тільки ввечері. Складаю парасолю і струшую від зайвої вологи. Я вийшла з дому під приводом того, що хочу прогулятися. Мама особливо не перечила цьому, мабуть, думаючи, що я засмутилася, і на мене осіли неприємні спогади. Насправді ж я націлена на те, щоб дізнатися правду, і прагну знайти для себе супутника чи партнера...
Заходжу всередину і, на своє здивування та розчарування, бачу, що за касою стоїть зовсім інший хлопець. Білявий, із ще зовсім дитячим обличчям, що густо всипане веснянками.
Невпевнено підходжу, вітаюся.
- Чим я можу тобі допомогти?- він весело відзивається.
- Насправді, я шукала Коула,-промовляю трохи ніяково.
- О, сьогодні моя зміна.
- Що ж, прикро...- розчаровано опускаю голову.
- А ти його дівчина?- хлопець запитує з явною насмішкою. Зацікавлено оглядає мене з ніг до голови.
- Ні, однокласниця. Ми працюємо над спільним проєктом. Можливо, ти б міг сказати мені, де він живе?
Хлопець задумується. Хмурить брови, проте знизує плечима і знову усміхається. На цей раз я відповідаю йому тим самим.