- Артеусе, спасибі за допомогу, я буду тобі винна,- тихо подякувала я.
- Ти впевнена, що це правильне рішення йти до нього?- серйозно запитав хлопець.
- Так, мені потрібно поговорити з ним,- запевняла я, поки ми крадькома йшли сирим підвалом.
- Мене Робін приб'є, а король Артур взагалі голову знесе, коли дізнається що я тобі допоміг втекти з покоїв і до того ж привів до Ксенона,- хлопець від таких думок навіть автоматично доторкнувся до своєї горлянки.
Артеус справді допоміг мені втекти, щоб я змогла поговорити з Ксеноном поки він живий. Я передала йому лист і він швидко впорався з охороною, і провів до підземелля.
- Все буде гаразд, я візьму всю вину на себе,- заспокоїла його я.
- Знаєш деколи я дивуюся твоїй безстрашності,- усміхнувся Артеус.
- А я рада, що в мене є настільки вірний друг,- тим ж відповіла я і потріпала його рижий чупчик.
- Ми прийшли,- відповів хлопець.
Переді мною постали великі, чорні, ковані двері, які на диво були відкриті.
- Чекай мене тут,- сказала я.
- Але ж...
- Я маю поговорити з ним на одинці!- настояла я.
- Добре, у вас десять хвилин,- поспішив Артеус.
Я тихо увійшла в середину і мій шлях освітило з десяток смолоскипів. Було багато грат, але за ними було пусто, окрім одної. Лишень одні грати містили в собі в'язня, який знесилино сидів на холодному камені і дивився в невеличке віконце, з якого сягали сонячні проміння.
- Ти все ж таки прийшла,- його кутики губ злегка піднялися, а очі хижо посміхнулися.
- Не переживай, я не прийшла тебе рятувати,- буркнула я.
- Я вже давно врятований,- єхидно сказав Ксенон,- моя душа, після смерті тіла відійде до повелительки Тіней і я стану одним з її воїнів.
Не очікуючи такої долі, похмуро подивилася на нього з-під лоба.
- Навіщо ти повернувся?- прямо запитала я.
- Ти що не чула? Щоб вбити тебе!
- Але для чого?- не попускала я.
- В мене було завдання: принести повелительці твоє серце, але я його провалив,- лице Ксенона повернулося до мене і його вилиці загострилися, а погляд став крижаним, але сам він був доволі симпатичним. Я побачила засохшу кров біля його носа і рота та й не тільки.
"Напевне його катували",- подумала я.
Хлопець скористався моментом, поки я роздумувала і помало встав та підійшов до залізних палець. На ньому були лише пошарпані штани та кайдани на руках. Він підійшов настільки близько, що я відчувала його подих.
- А ти красива, коли сердешся,- несподівано заявив він і прикусив губу.
- Навіщо їй моє серце?- перевела розмову я.
- Не знаю,- хлопець стенув плечима і скорчив невимушене лице, в той момент він найбільше мені нагадав Артура, але Ксенон продовжив,- якщо мені вже вмирати, то краще я розповім, всерівно ти помреш, а я перероджусь. Отож, я чув, що повелителька тебе побоюється, думає, що ти велика загроза. Але якщо відібрати твою іскру, твою долю, твоє серце...тебе не стане, а повелителька отримає безмежну владу. Адже ти, Алексіє, справжня королева,- і він лукаво посміхнувся.
- Мені прикро, але Умбра не дістане мене,- з запалом сказала я.
- Можливо,- усміхнувся він і знов впав на підлогу.
- Тримай,- я простягнула йому кусок хліба, який поцупила поки йшла сюди,- і так залишилося не довго.
- Хах... не думав, що ти ще й добра,- він не роздумуючи взяв та похапцем вкусив декілька раз,- Артуру дуже пощастило з тобою, але чому дивуватися, йому завжди везе.
- Не правда! Він сам всього добився і до того ж ти його поранив, ти перший на нього напав,- закипіла я.
Але Ксенон палко засміявся і вишкірився в переможній посмішці. Не витримавши такого нахабства я розвернулася і пішла до виходу, картаючи себе, що дала йому їжу.
- Дякую за хліб, за це я тобі дам одне попередження,- вигукнув Ксенон і я різко зупинилася, але далі стояла до нього спиною,- у вас в замку є шпіон, який служить королеві Тіней, точніше "вона", тому остерігайся її.
Після цих слів я остаточно вийшла і зустрілася з очима Артеуса, який явно вже почав переживати. Моє хвилювання все-таки здійснилося.
- Ну що? Що він тобі розказав?- палко почав розмову Артеус та я не збиралася говорити, тому пришвидшила свій крок, але хлопець не відставав.
- Алексіє, поясни, що сталося? Він тебе образив? Ти тільки скажи, я самостійну прикінчу його!- викрикав друг.
- Все гаразд, він ублюдок, але він сказав дещо важливе,- запевнила я.
- То куди ми так спішимо?
- Де зараз Артур?- запитала на запитання я.
- Не знаю, напевне на нараді,- вигнув брову Артеус.
- Ми йдемо туди!- заявила я.
Я була настільки впевнена і розлючена, що могла присягтися своїм життям, що це ВОНА!
***
Я розлючено увірвался в головну кімнату замку, яка назначалася спеціально для різних нарад та обговорень. Ніхто не очікував моєї та Артеуса появи, тому всі очі як за наказом подивилися на нас.
- Нам кришка!- тихо сказав Артеус.
Посередині світлої кімнати стояв велетенський дерев'яний стіл з красивим різьбленням, якщо уважно придивитися, то по столі було вирізьблено усі знаки зодіаку. Всі такі різні, але такі красиві і неординарні. На самому столі лежала велика карта, на яку спирався Артур, а навкруг неї сиділи інші: двоє старших чоловіка, Лілея в чорному платті з пухнастою накидкою та як на диво Еліс в біло-золотому платті.
- Щось важливе сталося, Алексіє?- спокійно промовив Артур.
- Так,- твердо відповіла я.
- Надіюся, а то ти перервала дуже важливу нараду,- відказав король.
- То що тебе привело сюди?- лагідно запиталася Еліс.
Запала тиша. Я почала нервуватися, адже сумніви почали підкрадатися і я не знала чи я правильно роблю, я боялася осоромитися. Боялася осоромитися перед Артуром! Та зненацька почала розмову Лілея:
- Дівчина не сповна розуму. Спочатку без дозволу вривається, а зараз нічого не говорить. Чого ти сюди приперлася?
- Спокійніше, Лілеє,- озвався один з чоловіків в темній мантії.
- Я не збираюся, панькатися з нею, ви не бачите? Вона зіпсувала нам все. Все, що ми так створювали, а це противне дівчисько з'явилося тут та й ще не дотримується правил. Ви занадто слабкі, щоб вигнати її, бо вона дочка Делараса!- почала язвити Лілея.
- Заткнись, Лілея!-гаркнув Артур.
- Ні, я б давно викинула її з замку і стерла їй пам'ять, щоб вона назавжди забула сюди дорогу.
- Я б теж залюбки тебе викинула звідси,- нарешті оговталася я та мої слова вразили її і вона не спішучи підвелася з крісла, і попрямувала до мене.
- Хто ти така, щоб мені наказувати?- вона підійшла до мене майже в притик.
- Невже ти думала, що я не помічу, хто ти така?!- непорушно сказала я.
- І хто ж?- її очі одразу стали хижі, а колір зіниць помінявся з голубих на чорні.
- Ти служиш не Артуру, а... Умбрі!- закричала я, а Лілея ніби чекаючи такої відповіді моментально зняла себе накидку і звідкісь витягнула гострий кинджал.
Я теж не гаяла часу і чекала такої реакції, тому вихопивши таку ж зброю з пояса Артеуса, який стояв поряд, я приготувалася. Такі рухи всіх спантеличили, тому всі підвелися та ступили пару кроків.
- Не думала, що ти розкриєш мене,- усміхнулася дівчина та стала в бойову стійку.
- Невже ти шпигунка! Я тобі довіряв,- вигукнув Артур і подався до неї, але помахом руки вона зупинила його,- ще крок і я вб'ю її.
- Ти докладала все своїй повелительці, вона тепер знає всі наші плани. Якби не я, то ти б злегкістю провела її на землі Зодіаксу. Але всі плани зіпсувала руда дівка, правда ж?- посміхнулася я.
- Молодець, вичислила мене, але всерівно не сама. Тобі хтось допоміг? Хто тобі розказав про мене?,- ледь не гарчала зрадниця.
Але відповіді вона таки не дочекалася від мене, тому зрозумівши, що я не скажу більше ні слова, вона напала на мене. Я рвучко ухилилася, але Лілея помітила, що мені біжать на допомогу інші. Тому дівчина спритно клацнула пальцями і ми опинилися в чорному просторі, де не було нікого крім нас.
- Де це ми?- не витримала я.
- В астральному просторі, де ти зараз ж помреш,- загарчала Лілея і кинулася на мене.
Цього разу я не встигла ухилитися, тому вона відрізала кусок мого рижого пасма, який спокійно впав під ноги. Лілеї цього було мало, вона була занадто розлючена, тому почався справжній бій. Я спритно ухилялися і деколи атакувала, дівчина навпаки ж, тільки атакувала. Та все-таки їй вдалося мене поранити, спершу лиш подряпина на руці, потім удар в живіт, накінець сильний удар в ніс. Я відчула як все навколо почало крутитися, а з носа потекла кров. Лілея переможно усміхнулася, тому коли я впала на коліна, вона підійшла і схопила мене за волосся.
- Як ти мене бісиш!- проказала вона і замахнулася на мене.
Щока запекла скаженим вогнем, я закрилася двома руками, але це не надто допомогло при другому ударі. Тож повністю знесилена я впала на чорну підлогу.
- Ти така жалюгідна, навіть не знаю, що в тобі знайшов Артур. Він заслуговує кращу, таку як я.
- Ти права, він заслуговує кращого, але точно не тебе!- закричала я і з останніх сил піднялася та вгатила їй кулаком по щоці.
Вона ступила пару кроків назад і знов оскаженіло кинулася на мене. Але я була готова, тому вгативши їй ногою в живіт, вона впала. Не гаючи більше часу, я сіла на неї, щоб остаточно притиснути її до землі.
- Ще побачимося,- криво усміхнулася я і встромила кинджал їй у серце.
Почала текти чорна кров, але мені навіть не стало шкода, тому звалившись на підлогу я почала важко відхекуватися. Навколо вже почало світлішати і я побачила вже знайомі мені лиця.