Подорож до невідомого

Розділ 1

    Стрільба з лука давно посіла почесне місце в спорті. Луки набули свого вигляду, дістали багацько додатків, щоб облегшити на перший погляд вистріл( та коли стикаєшся з цим лицем до лиця, воно вже не здається таким простим).
    Стаємо в одну площину. Піднімаємо в руці лук до рівня очей, не забувши завчасно вставити стрілу. Натягуємо. Далі чути лише "клац" і вжух - стріла в мішені. Якщо звісно все зробити правильно, якщо ж ні то можна почути добрячий "бабах ", ніби здоровення коробка впала з другого поверху.
Тренування йде доти, доки не виконаєш заплановану кількість пострілів.

* * *

   Небо вкрилося темно-синьою ковдрою, всіяну маленькими білими цяточкми - зірочками. 
    В тирі панувала тиша, яку порушували лише звуки пострілів. На рубежі стояло шестеро стрільців. З них лише п'ятеро були студентами університету при якому був клуб, а одна дівчинка була старшокласницею.
   Оскільки тир був довгим, хоч і не надто широким, тож наша шістка стріляла не сама. Ще один тренер разом із своїм учнем стріляли в іншу сторону.
- Ну усміхнися... - сказала Діана підбігши до Еллі.
    Діана завжди була на хвилі позитиву. Софі ще не бачила щоб вона ходила з поникшим обличчям, вона узагалі здавалася їй принцесою заморських країв зі своєю вродою. До неї ж підійшла Джулі, та сама старшокласниця. Також весела дівчинка, хоча їй  вдавалося напустити темну  хвилю на всіх.
- Ти вже бачила нову серію...а ти бачила хто...
   Софі слухала її одним вухом, проте все ж спромогалась відповідати. Їй не подобалася ця обстановка.
   Коли Еллі була не в найкращому настрої це поширювалося на всю команду та тренера. Цей феномен існував лише в колі близьких, як уже дізналася дівчина. Забравши стріли всі повернулися на свої місця й потягнулися до луків.
     Софі подумала, як би то добре було б якби вона змогла якось підняти усім настрій. Їй так подобалося, коли всі разом сміялися, стріляли та обговорювали пережитий день. Неважливо студент чи учень, всі знаходили тему для розмови.  Енергія тоді невідь-звідки бралася. За півроку тренувань вся команда стала їй вже, як сім'я, тож, коли хтось з кола сумує в решти просто серце крається.
     Раптом дівчина відчула як земля під ногами почала провалюватися. Щось ніби затягувало її вниз. Вона хотіла глянути, що таке. Але встигла лише перевести погляд на решту стрільців, яку теж затягувало й вони скрикнули.
      Це було щось темне, схоже на гримучий пісок в поєднанні з болотом. Воно тягнуло їх униз. Ось коли ця штука засмоктала по щиколотку світ померк перед очима. Далі відчувся різкий струс.
      Наступне, що відчула дівчина, була земля - м'яка, вистелена травою. І вона лежала на цій землі. Помалу вона змогла відкрити очі, світло сонця засліпило на кілька секунд. Трішки зачекавши й очі звикли до світла. Далі дівчина спробувала підвестися, це їй вдалося з першого ривка. Вставши на рівні ноги дівчина спочатку вирішила оглянутися, де ж вона.
     Зелена галявина. Яскраве, палюче сонце. З одного боку від галявини стояв лісок, з іншого виднілося якесь озерце. Ще далі вона помітила якісь шпилі, що височіли над озером. Височенна будівля з багатьма різними вежами, як здалося дівчині, майоріло світлом і якоюсь фантастичною аурою.
       Далі погляд опустився й вона нарешті помітила, що лежала тут геть не сама. З нею була вся команда, хоча упізнати їх з першого погляду було важкувато. Вони лежали одягнені в чудернацькому одязі. В дівчат це були пишні сукні з різними стразами. А от у хлопців це були костюми чи то фраки і довгі пальта, а на ногах чоботи з цікавою золотою і срібною оббивкою. До боку кожного був прив'язаний меч. Здається всіх вона впізнала, крім однієї. Дівчина, що лежала найблище до неї, була зодягнута не в плаття, а в штанах і зверху на ній була накидка, а збоку в руці вона стискала дерев'яний лук з гарним золотим обрамленням на рукоятці. Софі довелося підійти ближче й відгорнути пасмо волосся,що спадало каскадом і закривало лице. То була Еллі.  До речі їй пасувало довге волосся не гірше ніж її звична зачіска.
   Не лише це було дивно, у Еріка вона помітила корону на голові. Золоту, хоч і не надто напхану різними камінцями. А на плечі його піджака виднівся золотий дракон.
     Потім вона звернула увагу й на своє вбрання. на ній також не було плаття. Вона була зодягнута у білий костюм із золотистим обрамленням, та різними стразами. На руці у неї бринів браслет з голубим дракончиком . А от на голові було щось тверде і блискуче, як їй здалося. Та ще й мало шпилі.
"Корона?" - пролунало в голові.
    Наступної миті дівчина почула крик десь здалеку. Вона підняла голову й сконцентрувала увагу на місці звідки доносився крик.
Маленька сіра тінь наближалася в їхню сторону. З її наближенням дівчина стала розрізняти людей і зрозуміла, що тінь була чималенька. Попереду всіх біг хлопчина, зодягнутий у сорочку і класичні зелені штани, та зеленій  камізельці. Позаду нього бігли лицарі в броні зі списами та мечами. Від них ішло стільки шуму, що всі хто ще лежав непритомним біля ніг дівчини почали приходити до тями. Найтяжче піднімалася Еллі. На її плечі бриніла кров зі свіжої рани. Її одяг був повністю в багнюці. Та й не лише в неї усі так виглядали: ніби щойно з болота вилізли, перед тим побившись з кимось, судячи з обірваних плащів, штанів та суконь. "І чому я одразу на це не звернула уваги!"
   Софі відірвала кусок чистої тканини від свого плаща, підійшла до Еллі й перев'язала їй рану. Далі обернулася так щоб бачити усіх.
- Агов. Ви щось пригадуєте? Як ми сюди потрапили?
- Я відчув ,як мене затягує, далі  вже прокинувся тут від шуму. - озвався Річард,- що це за вбрання на мені? І чому я весь у багнюці?
    Решта лише закивали й попідтакували йому. Нарешті, до них підбіг хлопчина в зеленій камізельці з цілою гвардією за спиною. Він важко дихав. За крок від Софі він спинився й вклонився.
- Ваші високості! З вами усе гаразд?!  Чому ви відмовилися йти з охороною? Що трапилося?..
  Здавалося, що він так би й продовжував задавати питання на які ніхто тут не мав відповіді, як би  Софі його не перебида своїм жестом. Підняла руку, кажучи зупинитись на хвильку, підійшла до нього підняти його з коліна.
- До кого ти звернувся "Ваша високість"? Це жарт чи може розіграш якийсь? Нам додому хочеться.
  Здавалося хлопчина не поділяв роздумів дівчини. Натомість випростався. Обтрусив пилюку з штанів.
- Ви її високість принцеса Софі та його високість принц Ерік. Ви спадкоємці пристолу імперії Хагуріт. Пробачте, я нещодавно лише вступив на цей пост, тож ще не знаю всього. Але за те що відпустив вас із вашими друзями без охорони мені дуже перепаде від камергері.
   Не те щоб купка невідомих слів збили з пантелику всю команду, але все ще хотілося вірити що це великий розіграж і зараз з-за дерева вийде усміхнений тренер і скаже "Сюрприз ". Та на жаль такого не сталося.
- Хмм ,то ти кажеш ніби я й він,- Софі  жестом показала на себе й Еріка, зробила паузу ніби не вірячи, що збирається зробити, - ми королівської крові? Принц та принцесса?
- Так.
   Хлопчина навіть оком не змигнув.
- Тоді хто вони? - дівчина обвела рукою всю п'ятірку.
- Вони ваші друзі, наскільки я знаю. Це граф Річард Фальтер. Біля нього  міс Діана Волфес. Далі ваша кузина Джулія. Та ваша подруга Еллі, здається найкраща, до того ж ваша охорона на даний момент. Це вся інформація яка мені поки відома. Тож я пройшов перевірку?
- Ааа...ну так.. так перевірка. - збентежено відповіла дівчина.
  Що за чортівня тут відбувається. Це турбувало всіх. В голові крутилися слова сказані хлопчиною. Враз перед очима пронеслась якась картина. Настільки швидко, що дівчині аж у голові запаморочилося, сила в ногах на хвилю полишила її й вона ледь не впала та хлопець зміг схопити за руку й втримати її.
- Вам зле? Покликати лікаря! Її високості зле! - гаркнув до лицарів збоку й ті миттю розвернулися й побігли.
- Та ні все в нормі. Здається на нас напали... Двоє, ні троє,  що це була за синя штука, вони використовували магію?! - дівчина випросталася й очі її округлилися від нестями що довкола відбувається.
- На вас напали варлоки ?! - здається тепер хлопчина точно впав в паніку і більшу ніж вони. Бідака геть зблід.
- Кхм... - втрутися Ерік,- можна більш точніше, бо я вже нічого не розумію. Хто такі варлоки?
- Це чаклуни, що відійшли від своїх благих обов'язків, нападають на людей, вбивають, крадуть, стирають пам'ять і так далі. Словом їх краще уникати вони до того ж сильні чаклуни.
- І що це нам дало? - Річар спрямував своє запитання до Софі, ніби запитуючи що далі.
- Ну... ми знаєм, що на нас напали, графе Річарде, а також що нам трохи покулупалися в мізках раз ми нічого не пригадуємо - дівчина силувато усміхнулася.
- Давайте повернемося до палацу. Вам потрібно повернутися до вечері.
- Добре,добре. Вибір то в нас невеликий. Як тебе звати?
- Чідам, ваша високість.
- Тоді йдемо?
  Ніхто навіть не кивнув головою, і так було зрозуміло, що вибору нема.
- Можна нам лише дві хвилини переговорити?
   Здавалося Софі задала надто дивне питання, бо в Чідама аж очі округлилися.
- Так, звісно, ваша високосте.
  Певно його так здивувала ввічлива форма запитання. Він ще стояв біля них поки дівчина не кивнула йому головою в бік, натякаючи на розмову без лишніх вух. Хлопчина зрозумів жест та відійшов на відстань десяти кроків, а лицарі зімкнули коло навколо них, по лінії Чідама. Дивно й незручно, але вибирати в таких ситуаціях не доводиться.
  Нарешті дівчина видихнула. Обережно й трохи тривожно оглянула всіх.
- То як? Це не розіграш? - першим озвався Річард. - Ми справді потрапили кхм кудись...-  не зміг закінчити думку.
  Куди ж їх справді занесло.
- Я звідки маю знати. - трохи обурено відповіла дівчина. - Головніше зараз вирішити, що робити. Не волію залишатися біля лісу, де бродять якісь прокляті чаклуни.
- Давайте поки підемо з цим Чідамом. Поки не з'ясуємо, де ми і як повернутися додому доведеться побути в тих ролях які нам дісталися. - озвалася Еллі.
  Яка весь цей час просто мовчки стояла збоку, спостерігаючи.
  Софі усміхнулася. Їй сподобалася ініціатива, ще вона помітила дещо на руці дівчини - срібного дракона, який зблиснув синіми очима. Еллі завжди виглядала страшенно круто, коли брала все в свої руки. Навіть тоді коли просто сварила їх за дурнувату помилку. Отож з нею ніхто не смів сперичатися.
- Почнемо ж нашу подорож.