Ти знаєш хто я?

20. ♣♠Якось так)♥♦

Тут зупиняється біля мене чорне авто. Я стою і дивлюся на авто, точніше в сторону водія, бо скло повністю затоноване. Так було десь хвилину. Я просто дивилася, але не знаю на кого. Врешті з боку водія відкриваються двері. І повільно з них виходить...
- Едуардо?!?
- Да, сідай підвезу.
- Дякую я встигаю.
- Впевнена? До уроку 3-4хвилини.
- Я встигну.
- Ну ладно, як хочеш...- він назад сів до машини, але двері не закрив, лише потім. І коли двері вже майже закрилися я сказала:
- Едо! Гаразд зачекай.
- Я відкрила дверцята, та сіла в авто.
Залишалося дійсно мало часу, тому свою гордість засунула в одне місце. Ще й перший день.
- Невже я підвожу свою одноклассницю?
- Так і є.
На дорозі не було машин зовсім, Едо набрав досить велику швидкість.
- Може помаліше?
- Заспокойся, це єдиний вихід приїхати вчасно.
- Ага.
Далі тривала мовчанка.
Він зупинився біля школи. Я відкрила двері, і вийшла.
- Велике дякую!
- Та нема за що.
Я пішла до школи, і майже перед входом обернулася, але машини не було. Я пішла до свого класу. Свого нового часу.
І прийшла я разом із дзвінком.
- О, Еммо ти вже тут. Рада вітати. Це твої нові однокласники, сідай за останню парту, поки що - сказала вчителька, і почала урок. Я була геть в кінці, переді мною сиділа Тіна.
А з обох боків Анджела і ще одне пусте. Девен був на 4, а я на сьомій. Прикольно так. Через хвилин 5, зайшов Едо. І пішов також на останню парту, що справа від мене.
- Едуардо Санті, може ви вибачення попросите?- вчителька сказала, з великим подивом.
-За що?
- Яке нахабство! За що? За те що увійшли без дозволу.
- А я маю просити дозвіл щоб зайти в клас? Вибачте та я не маю перед вами вибачатися. Хто ви така.
- Ти вже дістав мене. Вийди звідси!
- Ні, я прийшов до вас на урок, і буду слухати.
- Я сказала, негайно вийди!
- Хіба що з Еммою, вона винна у тому що я запізнився, і так поводжуся.
- Вибачте та я нічого...- кажу вже я до вчительки.
- Вийшли обоє! Або зараз до директора підете.
На цей раз Едо встав, а за ним і я забравши всі свої речі вийшла з класу.
- Ти геть здурів? Ти нормальний?
- А ти?
- Я да.
Тут я згадала про Мію.
- Тобі не жити. Мені треба з тобою поговорити, це дуже важливо.
- Тут?
- Ні можемо вийти.
Він взяв мене за рукав і потягнув в якусь маленьку кімнату.
- Да? Я тебе слухаю.
- Навіщо ти це зробив?
- Що саме?
- Наговорив Мії, якогось брєду.
- В смислі? - його вираз обличчя став ще здивованішим.
- Не роби вигляд що не розумієш! - вже практично кричала я.
- Та що таке?
- Навіщо ти розказав Мії, що ми з тобою спали і все таке, при тому нагло обманюючи.
- Що?!
- Да, та ще й вигадуючи подробиці!
- Емма, а тепер послухай... Перед тим як обвинувачувати треба запевнитися що це точно я. Мені до Мії там діло є. Переспали і все. Якби я хотів тобі нашкодити, повір я обрав би інший шлях. - після цих слів він подивився на мене з ніг до голови прикушуючи губу, а потім ще й свої зуби показав.
- Чи може ти це Девену сказав?
Точніше вигадав і розказав.
- Емма заспокойся. Мені похуй якось якщо чесно на це все. Я тобі що бля, дитина мала, щоб вигадувати всякий брєд.
- Тоді хто? Вона сказала мені що це ти. Вибач, та я не вірю тобі, всі ви мажори довбані, всіх робите винними, але не себе, вам насрати на те що робиться у когось на душі, або які почуття до тої чи іншої людини. Може я просто твоя наступна іграшка? Едо вибач, та я нікому не довіряю більше. Моя віра ще б жила до всіх, але є люди яким мій тато заважав своїм існуванням - я почала плакати. - вибач, та я мушу йти. Я поїду звідси, і забуду всіх вас. Хоч багато з вас мені поганого нічого не зробили, та оця недовіра і брехня мене замучили вже. Знущання постійні. Все мене замучило...
Все вибач, та я іду. Надіюсь ми більше не побачимося. Живи і радуйся Анджеліні, Мії,і усім хто з тобою заодно. Все, мені важко і так, і ви....
- Емма... - я перебила
- Едо, бувай!- сказала, витерши сльози, що лилися з очей рікою, вийшовши і голосно гримнувши дверима.
Я вийшла, і рушила додому. Мені чомусь в один момент все набридло. Ще й вбивство тата... Мене все вивело з рівноваги. По дорозі до виходу я побачила ту кого найбільше не хотіла бачити... Йшла Анджела.
- Ну шо шльондра, тікаєш? Ну й тікай, ти крім того що тікати і красти чуже, більше нічого не вмієш.
Я не мала жодних сил, сказати їй щось. Тому опустила очі і пішла додому. Можливо я десь реально палку перегнула, але я реально замучилася. Ще зранку в мене був більш менш хороший настрій, та коли нас вигнали, і Едо почав ту розмову, у мене якась оболонка всередині лопнула. Я висказала йому все, що несло тягар на душі, можливо, його звинувачувати було поганою ідеєю, та в мене на душі реально покращало.
Я псіхонула і пішла в банк.
Щоб не заробляти гроші, я вирішила взяти кредит. Хоча мені немає 18, та вже зовсім скоро має бути, тому мені його дали. Крім того працювала тітка Мії, яка до мене ставилася досить добре. Вона взяла кредит на себе, але в документі йшлося, що коли мені виповниться 18, то він перейде мені. Ось така вот штука. Я взяла 5тис $. Більша сума, бо мені треба будуть гроші на перший час. Та і мамі лишити треба.
Дорогою додому я слухала музику...

Я зайшла у дім. Мама трошки не очікувала мого раннього приїзду.
- Доню ти вже прийшла, уроки відмінили?
- Ні справи були, ось гроші на карточці, тут вистачить на потреби і борг.
Мамі я віддала 4 тисячі, і собі одну лишила.
- Де ти гроші взяла?
- Товариш позичив, для нього це ніщо.
- А віддавати як?
- Ми договорились. Коли я вже можу їхати?
- З наступного понеділка.
- А чого так довго?
- Ну як є . Ще квитки купити треба. Речі зібрати.
- Добре. - я піду посплю.
Я лягла в 17 годині десь, бо чомусь втомленою була дуже. Начебто якась сила забирала у мене енергію.
....

Я проснулася... На годиннику 4 ранку. Оце я довго спала. І що мені робити я не знаю, бо спати геть не хочу йти наниз геть не хочу, бо розбуджу маму. Цей тиждень я маю ще в школу проходити. Ехх жизнь-боль... І тут я згадала про фото. Тому пошарилася в неті, способи знайти людей за фото. Ідей реально багато. Я вирішила посидіти в інстаграмі, слухаючи музику....
На годиннику 6 ранку, і я сьогодні маю знову в кафе іти...
Одягнула все чорне) і пішла собі тихенько.

Вже у школі.
Знову бачу ці двері. Я насправді не хочу тут лишатися. Бо сама одна по собі ще й маю ворогів, а так важко знаєте.
Я просиділа всі уроки мовчки, так зручніше. До мене ніхто не лізе, Едо не було на перших трьох уроків. І коли я після 3 з класу вийшла, вгадайте з ким я спіткнулася?
Та з Едо, я лише проігнорила його слова і пішла собі до директора.
- Можна?
- Так, проходь Еммо. Як там ти?
- Все добре... Я прийшла документи забрати.
- Чому?
- Я переїжджаю.
- Зрозуміло ну це погано... Чи можу я тебе переконати?
- Певно що ні...
- Ну що ж гаразд. Ось тобі бумаги. Підпис батька і матері треба, їхні ініціали і ПІБ.
Я почала заповнювати. І ось дійшла до інформації про тата.
- Ааа, обов'язково заповнювати бланки про тата?
- Так, обов'язково.
- Тут така проблема...
- Яка?
На моїх очах з'явилися сльози, це болюча тема для мене.
- Вони розлучилися...з мамою, і він поїхав в інше місто, тому його підпис неможливо буде...

Тут двері директорської відкриваються і заходить він...

Мої хороші, дякую) мені дуже приємно😊 що ви читаєте, вибачте що довго чекали) такий важкий період був. Ви за останні дні такі активні стали) дякую велике кожному хто читає глави) для мене важливо знати чи подобається вам історія) напишіть що можливо не вистачає) буду виправляти... Ну все😘😘😘 цьомаю)