Ти знаєш хто я?

5. Еххх...

Ранок для Емми завжди починався прекрасно, але не сьогодні. Страшенний біль у нозі пронизував її наскрізь, здавалося, що він ріже її.
Перевівши погляд на годинник, вона зрозуміла, що часу не так вже й багато, але як з ногою?!? Якщо вона скаже мамі, то не поїде нікуди, бо треба буде сидіти вдома .
Нічого не хотілося робити дівчині, вона знову лягла і дивилася в одну точку. І чомусь саме в той момент вона згадала про фото, те, яке вона бачила.
- Донь ти спиш?
В цей момент мама заглянула до кімнати і дівчина аж здригнулася від страху.
- Чого ти? Вдягайся в школу, я Роя сама відвезу, бо сьогодні треба йому раніше бути, і якраз по дорозі. Ладно бувай!
- Мг, - лише встигла  сказати я.
Насправді я зраділа, що мама не побачить мого "чуда" і не буде вдома.
Тож вставши, я почала одягатися, та не все  так просто, я  не могла ступити на ногу. Нога боліла, і це погано. Та все одно якось все зібрала і спустилася наниз. Швидко поснідала, бо вже треба виходити, та вдягнула верхній одяг, взулася, та вийшла, ну як вийшла -  сунулася з будинку і ледве не забула закрити двері.

Залишалося  5 хвилин до початку уроку, а Емма ще на половині шляху. Дівчина старалася ступати на носочок, але все одно було боляче.
Дорога здавалася удвічі довшою, і ось нарешті вона дійшла, на перший урок все одно спізнилася, а на другий не було вже сенсу йти, краще  до медсестри. Добре, що вона було в кабінеті.
- Добрий день!
- Добрий, якими дорогами сюди Еммо?
Я усміхнулася, і сіла на крісло. Ця жінка була прекрасною, з нею можна було поговорити про все, і це прекрасно, вона завжди з любов'ю ставиться до дітей, бо їх дуже хотіла, але життя суворе, і не дало їй навіть шансу, не дало їй нагоди хоча б відчути у собі інше життя, тому вона завжди намагалася зрозуміти всіх і все, особливо дітей. Її звали Маргарет.
- Та ось дороги ті не дуже.
Нарешті Маргарет відірвалася від паперів та карток.
- Розповідай.
- Та ось нога болить
- А яка причина?
- Впала.
Після цього жінка підійшла і лише доторкнулася рукою до стопи( в спеціальне місце) і я аж крикнула..
- Сильно болить?
- Трохи є.
- Тільки ось від падіння такого не буде, це переважно коли ушиб сильний.
- Ну, а я впала..
- Емо, скажи мені чесно.
- Та кажу ж, що впала я зранку, виходила з будинку і на сходах впала.  Є якісь таблетки від болю?
- Тут треба не таблетки...
- А що?
- Полежати дні 2-3 у лікарні, бажано хорошій.
- Це не дуже мені підходить, але таблетку дайте від болю, будь ласка.
- Я то дам, але пообіцяй мені, що поїдеш у лікарню, я мамі зателефоную.
- Ні не треба, прошу вас!!!
- Чому ж?
- Вона зайнята, але я точно піду в лікарню.
- Ну допустим я повірю. Тримай.
- Дякую.
- Та нема за що. Провести?
- Ні не треба.
Я піднялася і вийшла з кабінету, і там з якогось дива стояв Едуардо.
- Замітивши його, я зніяковіла.
Я пройшла (точніше ледь) повз нього, а він пильно дивився на мене. Я не те, що терпіти це не можу, просто якось незручно, і тому я зупинилася і повернулася до нього.
-Чого тобі?
- Та взагалі-то нічого.
- Ну чому ти так дивишся?
- Куди?
- Не роби із себе дурня.
- Ну так куди?
- На мене!
- Аааа, то я просто задумався про те, чого ти себе так поводиш.
- Аа, я нормально себе веду.
- Давай вийдемо.
- Давай, тільки хто як.
Ед якось дивно глянув на мене, і тоді підняв мене на руки і поніс до чорного виходу,який був недалеко від кабінету.
- Ти не знахабнів?
- Ти хочеш повзти три години?
- Ні, але я ж не просила.
- Ну так, про деякі речі не треба просити.
Після цього він поглянув на мене, і приблизно хвилину ми дивилися один одному в очі.
- Розумний?
- Дуже.
Він просто заніс і посадив на байк.
- Ей, ні я не поїду!
- А тебе ніхто і не питає.
- Куди ти хочеш везти мене? Відпусти!
- Ти можеш не кричати? Я почув, що тобі треба в лікарню, все ж через мене це все сталося.
- Я в тебе не просила.
- Так і не треба.
- Ти дійсно такий?
- Який?
І знову він так загадково глянув мені в очі. І тривала недовгога мовчанка між нами
Але він перший порушив цю мовчанку:
- Я не почув відповіді.
- І не почуєш.
- Ну ок, тоді сама тримайся.
- Без проблем.
- Ти дійсно поїдеш отак?
- А хто сказав, що я поїду?
- Я так сказав. Після цих слів він дістав шолом і надягнув на себе.
- Чого такий злий?
- Нормальний, не звик сюсюкатися. Для тебе ж стараюся. Могла б і подякувати.
І враз байк рвонув, я навіть не встигла нічого відповісти, тому обійняла Еда за спину, і в той момент я хотіла відпустити його, але він схватив мене за руку. Його тепла рука накрила мою.
- Тримайся, бо випадеш
- Але..
- Жодних але.
Ми їхали кудись, я навіть не розумію куди. Швидкість створювала адреналін, і блін, це так класно. Від задоволення я притулила голову до його спини, чи то не від задоволення. Тепло прямо ішло від нього, в той момент не хотілося відпускати його, і в одночас я розуміла, що мені треба триматися подалі від нього. Тому я відхилила голову, ми ще гнали так хвилин 5, і знову
проїжджаємо місце, де вже були. Стоп, щось не розумію, що він робить?
Зменшуючи швидкість Едуардо зупинився біля багатоповерхової будівлі.
Спершу він заліз і зняв шолом, а я сиділа ще досі.
- Чого сидиш?
- А куди ти привіз мене?
- Куди треба.
- Я не рушу і кроку якщо не скажеш.
- Ти і так не рушиш.
- Не починай тут, ладно?
- Це ще хто тут починає. Давай допоможу злізти.
- Окей.
- Чи може хочеш на руках? - і з'явилася його усмішка на обличчі.
- І так добре.
Він допоміг мені злізти, і повів в ту будівлю,а а це, як виявилося, житловий будинок. Далі був ліфт. Ми зайшли і Ед нажав на 12 поверх.
- А чого так високо? Хто тут живе?
- Не знаю певно я, класно жити на такій висоті.
- Ясно, для чого ти мене сюди привіз?
- Ти не поїхала б до лікаря правда?
- Можливо, а що ти навіть хвилюєшся? Але ні, ти не вмієш певно хвилюватися.
- Ні, не кожеш день збиваю дівчину, із паралелі, та ще й так що вона ходити не зможе.
- ....(я промовчала)
Нарешті ми приїхали, розсунулися двері ліфту і ми зайшли у великий коридор, потім зайшли у якісь двері, певно його. Як звичайна людина я зняла взуття, і побачила простору кімнату, і великі вікна.