Історія однієї душі

Меліса:

Не встигла я як слід пожаліти себе,як за дверима,мов грім,загрохотав грубий голос Літи:
-Мелісо! Мелісо!Ти що ще спиш?!
Я заплющила очі і з головою занурилась у стару колючу ковдру.Я знала,що це не врятує мене від Літиних криків, але іноді мені так кортіло повірити у те,що все це лише чергове нічне жахіття,що достатньо мені міцно заплющити очі і я прокинусь у власній кімнаті і голосно розплачуся,як це роблять маленькі діти,щоб привернути на себе увагу.Далі до кімнати забіжить сполохана мама.Вона поспіхом витре об фартук білі від борошна руки і міцно притиснувши мене до грудей, неодмінно заспокоїть,що це все лише сон, лиш страшний нічний кошмар...
-Мелісо,ти що оглохла ,чи що?!Мало того ,що платню затримала на два тижні,так ще й хатні обов'язки свої закинула! Якщо до восьмої години подвір'я не буде прибране,шукатимеш свої речі на смітнику!Хоча тобі й шукати нічого...-останні її слова пролунали зовсім тихо.Можливо,це тому,що вона врешті пішла,а , можливо,це тому,що я затиснула вуха долонями...
Літа-жінка "не першої свіжості".Її життя не склалося і тепер вона всіма силами намагається довести світові протилежне.Щоранку вона накладає собі нове обличчя,намагаючись тонами косметики замазати глибокі зморшки на чолі, існування яких вона категорично не визнає,обливається смагляве тіло терпкими парфумами,втискує себе в сукню,яку , здається купила в "Дитячому світі" і виходить (наскільки це можливо у її сукні)на роботу у місцевий магазинчик-розливайку...Як на мене,це місце роботи чудово їй підходить(таке саме пошарпане та стомлене життям)
Від цієї думки я мимоволі всміхнулась.Але не встигли мої губи як слід розтягтися в глузливій усмішці ,як раптом на душі стало якось важко...Вона все ж дала мені який не який ,а притулок... Можливо,стара комірчина за пів ціни з умовою того,що я щоранку прибиратиму подвір'я,і не найкраще житло,але мені особливо не було з чого обирати.Дивно,чомусь всі вважають,що вихованців дитбудинків мають поголовно забезпечувати житлом...Я також так думала...Ну не будемо відволікатися,адже на цю наболілу тему я можу розмірковувати годинами...Скажу лише,що в нашому світі дуже легко стати невидимкою.Достатньо опинитись в безвихідному положенні і,немов за помахом чарівної палички,тобі на плечі важкою ношою впаде плащ-невидимка...Як це дивно, щодня міліони людей на одній планеті снують один повз одного.Але вже за мить вони не згадають жодної людини з натовпу, людська пам'ять вже давно навчилася стирати з себе все "зайве",те,що не відповідає інтересам людини.
Найшвидше, чомусь, стираються кістляві вуличні коти,старі згорблені бабусі, що голодними очима вдивляються в вітрини магазинів,або осиротілі малюки,що з надією виглядають з віконець дитбудинку... Такий "непотріб" людська пам'ять стирає миттєво,аби не зіпсувати  ненароком настрій після перегляду нової комедії...Так само колись стирали і мене.До цього важко звикнути...Але зараз ,завдякі Літні,у мене прийнаймні з'явилося місце ,в яке я можу повертатися щовечора.Люди звуть його "домом".Але назвати так мою комірчину в мене язик не повертається.Для мене, дім-це щось інше.Місце,де тебе чекають не лише обшарпані стіни... Місце,де жила б частинка моєї душі.Місце ,яке мають і не цінують міліони людей,місце моєї мрії...