Сльози це прояв сили чи слабкості?

...

        Біль... Це все, що може зараз відчувати маленька Малія. Одна ніч, проте скільки страждань та горя. Скільки переживань та безмовних голосінь у далечінь, у простір. Нема ні сліз, ні рюмсання, ні схлипувань - лише безмежно неосяжне горе, яке немає кінця-краю там,  де колись стояв будинок. Одне натискання на червону кнопку - і все: півміста змито, викреслено з земного поверхні. Одна хвилина - і вже враз бомба летить до містечка, що поринуло в сон і тихенько гуде серед ночі. Для когось це просто виконання наказу, для інших - смерть. Вона приходить раптово, ледве торкаючись душ людей, забираючи їх до себе в обійми одну за одною. Але найстрашнішою стає смерть духовна. У цей час зникає все: недомальовані картини в підвалах домівок, невимовлені слова кохання або спроби вибачення, недопиті келихи вина, що вже ніколи не зможуть дзвеніти від поцілунків скла, недочитані книжки, які не передадуть свою мудрість, фотографії, листівки, альбоми. Усе зникає вщент, назавжди. Усе враз навалюється на дівчинку, якій нещодавно виповнилося десять років. Її обличчя вкрите попелом та сажею, колись гарна сукня небесного кольору тепер ледве тримається на тоненькому тілі. Кістки, здається, от-от зможуть порвати шкіру, а босі ноги не відрізняються від кольору землі. Волосся сплутане, наче ті нитки,  з яких бабусі так полюбляють в'язати шкарпетки; під очима запали синці. Вона стоїть серед попелу й залишків цегли. Там, де впала бомба, зрівнялося з землею геть усе: вулиці, парки, фонтани, магазини. Колись неперевершені будівлі та споруди зараз були лише жменькою камінців. Навіть природа здавалася суцільною чорною хмарою, що проковтнула сонце.
    Малія безперестанку дивиться в далечінь своїми сірими великими очима. Вона впевнена: її брат ще живий. Дівчина готова долати будь-які перешкоди, терпіти неймовірний біль, але вона знайде свого молодшого братика. Її обличчя сповнене рішучості зробити бажане, досягнути мети за будь-яку ціну. Потихеньку Малія намагається зробити перший крок. Вона докладає величезних зусиль: м'язи стали кам'яними, здається, що тіло її не слухається. Дівчинка ще хвилину стоїть на місці - і ось, нарешті, робить перший крок. Далі стає легше, поступово долає вже десять кроків. Потім вона починає йти швидше й швидше, поки не зривається з місця. Не дивлячись, куди несуть її ноги, вона біжить, біжить, але раптом зупиняється на одному місці.
         Ледве не падаючи на залишки скла, дівчина застигає. Усюди розкидане каміння, цегла, зруйновані клумби та вирвані дерева. Малія стоїть посеред руїн, її серце шалено калатає в грудях, але вона не звертає на це уваги. Хапаючи повітря після шаленого бігу, дівчинка роздивляється на всі боки, намагаючись зрозуміти, де вона опинилася. Аж раптом Малія чує, як майже зі зворотнього боку починає щось ворушитися, наче хтось намагається посунути цеглину. Розвертаючись до джерела шуму, дівчина розуміє, що хтось захований під цим завалом. Не звертаючи уваги на вщент розбите скло, Малія біжить та починає одну за одною витягувати цеглини з того місця, де вона почула якийсь шум. Нарешті з-під завалу з'являється рука, маленькі пальці тягнуться до світла на волю. Малія починає працювати ще швидше. Цегла доволі важка, з кожним кроком стає дедалі складніше, але дівчина не полишає справу. Один за одним вона дістає залишки будівлі, намагаючись урятувати людину. Із кожною наступною цеглиною з'являється новий синець на її тоненьких та блідих руках, проте дівчина починає працювати ще старанніше. Врешті-решт вона бачить світле кучеряве волосся. Дівчина розуміє: це її брат! Марко живий! Здавалося б, не можна працювати ще старанніше, проте незважаючи на втому і свою тендітну фігуру, маленька докладає стільки зусиль,  скільки не змогли б дорослі. Страждання скінчилися, і ось уже Малія витягає свого молодшого братика із завалу. Наляканий, чорний від бруду, у порваній одежі, увесь у синцях, але живий! Вона притискає дитину до грудей, міцно-міцно обіймаючи. І враз з'являються сльози. Вони одна за одною ллються по її обличчю, перехоплюючи подих. Згадується усе: втрата батьків, ущент зруйноване місто, але, обіймаючи брата, вона почувається наче вдома, як колись, ще до того, як почалася війна. Ось так їх і знаходять наші бійці: в обіймах один в одного, брудних, голодних, але живих.         Біль... Це все, що може зараз відчувати маленька Малія. Одна ніч, проте скільки страждань та горя. Скільки переживань та безмовних голосінь у далечінь, у простір. Нема ні сліз, ні рюмсання, ні схлипувань - лише безмежно неосяжне горе, яке немає кінця-краю там,  де колись стояв будинок. Одне натискання на червону кнопку - і все: півміста змито, викреслено з земного поверхні. Одна хвилина - і вже враз бомба летить до містечка, що поринуло в сон і тихенько гуде серед ночі. Для когось це просто виконання наказу, для інших - смерть. Вона приходить раптово, ледве торкаючись душ людей, забираючи їх до себе в обійми одну за одною. Але найстрашнішою стає смерть духовна. У цей час зникає все: недомальовані картини в підвалах домівок, невимовлені слова кохання або спроби вибачення, недопиті келихи вина, що вже ніколи не зможуть дзвеніти від поцілунків скла, недочитані книжки, які не передадуть свою мудрість, фотографії, листівки, альбоми. Усе зникає вщент, назавжди. Усе враз навалюється на дівчинку, якій нещодавно виповнилося десять років. Її обличчя вкрите попелом та сажею, колись гарна сукня небесного кольору тепер ледве тримається на тоненькому тілі. Кістки, здається, от-от зможуть порвати шкіру, а босі ноги не відрізняються від кольору землі. Волосся сплутане, наче ті нитки,  з яких бабусі так полюбляють в'язати шкарпетки; під очима запали синці. Вона стоїть серед попелу й залишків цегли. Там, де впала бомба, зрівнялося з землею геть усе: вулиці, парки, фонтани, магазини. Колись неперевершені будівлі та споруди зараз були лише жменькою камінців. Навіть природа здавалася суцільною чорною хмарою, що проковтнула сонце.
    Малія безперестанку дивиться в далечінь своїми сірими великими очима. Вона впевнена: її брат ще живий. Дівчина готова долати будь-які перешкоди, терпіти неймовірний біль, але вона знайде свого молодшого братика. Її обличчя сповнене рішучості зробити бажане, досягнути мети за будь-яку ціну. Потихеньку Малія намагається зробити перший крок. Вона докладає величезних зусиль: м'язи стали кам'яними, здається, що тіло її не слухається. Дівчинка ще хвилину стоїть на місці - і ось, нарешті, робить перший крок. Далі стає легше, поступово долає вже десять кроків. Потім вона починає йти швидше й швидше, поки не зривається з місця. Не дивлячись, куди несуть її ноги, вона біжить, біжить, але раптом зупиняється на одному місці.
         Ледве не падаючи на залишки скла, дівчина застигає. Усюди розкидане каміння, цегла, зруйновані клумби та вирвані дерева. Малія стоїть посеред руїн, її серце шалено калатає в грудях, але вона не звертає на це уваги. Хапаючи повітря після шаленого бігу, дівчинка роздивляється на всі боки, намагаючись зрозуміти, де вона опинилася. Аж раптом Малія чує, як майже зі зворотнього боку починає щось ворушитися, наче хтось намагається посунути цеглину. Розвертаючись до джерела шуму, дівчина розуміє, що хтось захований під цим завалом. Не звертаючи уваги на вщент розбите скло, Малія біжить та починає одну за одною витягувати цеглини з того місця, де вона почула якийсь шум. Нарешті з-під завалу з'являється рука, маленькі пальці тягнуться до світла на волю. Малія починає працювати ще швидше. Цегла доволі важка, з кожним кроком стає дедалі складніше, але дівчина не полишає справу. Один за одним вона дістає залишки будівлі, намагаючись урятувати людину. Із кожною наступною цеглиною з'являється новий синець на її тоненьких та блідих руках, проте дівчина починає працювати ще старанніше. Врешті-решт вона бачить світле кучеряве волосся. Дівчина розуміє: це її брат! Марко живий! Здавалося б, не можна працювати ще старанніше, проте незважаючи на втому і свою тендітну фігуру, маленька докладає стільки зусиль,  скільки не змогли б дорослі. Страждання скінчилися, і ось уже Малія витягає свого молодшого братика із завалу. Наляканий, чорний від бруду, у порваній одежі, увесь у синцях, але живий! Вона притискає дитину до грудей, міцно-міцно обіймаючи. І враз з'являються сльози. Вони одна за одною ллються по її обличчю, перехоплюючи подих. Згадується усе: втрата батьків, ущент зруйноване місто, але, обіймаючи брата, вона почувається наче вдома, як колись, ще до того, як почалася війна. Ось таких їх і знаходять солдати: в обіймах один в одного, брудних, голодних, але живих.
     Їй було десять.
     Йому було сім.
     Вони були живими...