Припини тікати в сни чудові

Розділ II

Максим

Я не знаю, що він відчуває до мене, але я точно знаю, що я відчуваю до нього.
В кожному романтичному фільмі завжди постає одне й те саме питання: «Чому ти покохав саме цю людину?», після чого головний герой завжди починає пошуки відповіді, буде відчайдушно шукати причину, натяк, бодай щось. Та чому ж ніхто не може сказати такі прості слова, як «я не знаю..»? Нам постійно, з самого дитинства починають говорити, що ми повинні знати все, немов ту математику чи ще щось, але кохання — не математика, воно не дозволяє віднайти в собі бодай щось схоже на теорему чи точне число, поглянувши на яке ми бачимо лиш бездушний набір цифр. От і я не можу сказати точно, за що я покохав його. Колір очей? Розум? Інколи дурні жарти? Чи може я просто кохаю його?
От просто всього його: від кінчиків пальців ніг і до кінчиків його волосся, від початку та до кінця його душі.. Я закохався в нього ще тоді, коли вперше зустрів його. Шкода, але зрозумів я це пізно..

Це був тихий день осені 2013 року, ми були девʼятнадцятирічними хлопцями, які прийшли на лекцію з історичної географії, але не дивлячись на плин часу, я все ще памʼятаю як він був одягнений: бежеві брюки, біла футболка та чорне пальто. Раніше я його тут не бачив, може через це так сильно звернув на нього увагу, саме так я тоді думав.. Та потім він озирнувся, побачив вільне місце, там ніколи ніхто не сидів, і не довго думаючи пішов до нього. Я намагався дивитися у вікно, за яким починався дощ..

— Привіт.. Можна сісти біля тебе? — з усмішкою запитав незнайомець.

Та я не розумів, чому безмовно дивився на нього, з прискореним серцебиттям у грудях, можливо через погляд його чорних очей, а можливо причина була інша, але вже через декілька секунд я зміг промовити лише тихе «Так..»

Наш час, "Suivez la voix", 18:30.

Час зустрічі був призначений на шосту годину вечора, але на годиннику вже майже опів на сьому, а його все немає. Деякі з колег почали безперервно говорити одне й те саме:
« Досить чекати, він не прийде»,
«Це ж Сергій.. Він не любить такі зустрічі»..

А потім, в якийсь момент я почав думати, що він дав згоду лише для того, щоб я відчепився від нього. Я не міг повірити, що він продовжує віддалятися все далі і далі.. Так, знаю, ми ніколи не були досить близькими. Ми просто колеги, просто хороші знайомі, які не змогли стати навіть друзями. Між нами постійно було щось, що не дозволяло стати ближче один для одного, інколи стіни між нами будував він, а інколи я, тим самим граючи в безмовну гру.
Та винен у цьому лише я, той русявий девʼятнадцятирічний хлопець, який навіть не помічав своїх почуттів або ж просто не хотів помічати їх, не кажучи вже про те,щоб помічати, що відчував він. Не знаю, можливо це були мої вигадки, але після однієї ночі, в яку я зміг вмовити його піти зі мною до клубу, він різко змінився..

Так, з плином часу, наше і так неміцне спілкування зійшло нанівець. Мені не давало це спокою, я постійно запитував у Каміли, що трапилось, оскільки вона та, хто найкраще та найдовше знає його. Вона ж в свою чергу трималася однієї версії:
«Я нічого не знаю, він мені не каже..».
Та час летів невпинно, і ми знову зустрілися, рівно три роки тому.

Дивно, але в той час, коли ми знали одне про одного майже все — це стало буденністю, звичкою, яку ти припиняєш помічати. А потім ця буденність зникла, а разом з нею зник і він.. Я зрозумів, що мені до біса сильно не вистачає цих безглуздих розмов по телефону, нагадувань про те, що він пʼє каву не з двома ложечками цукру, як це роблю я, а з однією.. Я сумував за його не смішними жартами, а також по його усмішці та сміху.. Саме тому, цікавість не давала мені спокою, думки про нього ніяк не могли покинути мою голову, але я жив далі, тепер вже з розумінням того, що я відчував та відчуваю до нього насправді.

Я поглянув у вікно, а на ньому були маленькі крапельки дощу, аж раптом я почув брязкіт музики вітру, а це означало, що прийшов новий відвідувач, а в голові було лише одне:
« Боже, будь ласка, нехай це буде він..», тому не довго думаючи, я обернувся та вловив поглядом знайому постать. Але відразу після того, як побачив його, я, немов знову потрапив у той осінній дощовий день, в якому він був точнісінько таким, як і сьогодні..

Я захотів, щоб цей хлопець в бежевих брюках, білій футболці та чорному пальто, як і одинадцять років тому підійшов та запитав чи може він сісти поряд зі мною. Я хотів лише одного: почати цю історію спочатку, переписати її, створивши щасливий кінець.
А потім всі налетіли на нього, почали питати де він був та чому так запізнився, в свою чергу він почав вибачатися, озираючись навкруги, після чого спокійним кроком підійшов до мене, кажучи вже знайомі мені слова..

— Привіт.. Можна сісти біля тебе..?

І на мить мені здалося, що він знову той незнайомець, який безтурботно посміхаючись, сам того не розуміючи, лише одним своїм буттям змінив моє «життя», викресливши це слово назавжди та написавши замість нього своє імʼя... Саме тому я продовжую сподіватись, що тоді, в далекому минулому, і я зміг своїм маленьким буттям змінити його «життя»..
І саме це була причина, чому я знову бездумно відповідаю тихим «Так».