Тут тобі й смерть...

***

Ліс прийняв їх із розпростертими обіймами. Правда, темними, непривітними, холодними... Смеркало. Сонце пускало свої останні промінчики крізь мереживо гілок і листочків, наче навіки прощалося з ними. Десь чутно було квиління якоїсь птахи, голосне, болісне, пронизливе. За мить воно затихло – й тиша ця здалась ще нестерпнішою, аніж попередній болючий звук.

Поміж дерев, невидимо для людського ока, бродила видовжена постать блідо-молочної барви. Від неї віяло смутком і студінню. Утім, побачити вираз обличчя лісової гості заважав здоровий темний каптур. В одній руці виднілася довга жердина: темна ебонітова рукоятка, блискуче лезо. Інша рука тримала невелику скриньку розміром з сірникову коробку... Цієї ночі у неї повно роботи. Цієї ночі хтось помре!