Тут тобі й смерть...

Смерть

- Більше так не роби, - почулось з-за спини. То був він!

Утім вона навіть не думала слухатись. Набравши повні груди повітря, рушила з місця й кинулась уперед. Кроків за собою не чула, бігла недовго, та враз відчула, як щось кольнуло у спині, а перед нею з'явилась висока довга блідо-молочна постать у чорному каптурі й з косою в руці...

Вона не знала, що робити. Адже це все. Кінець. Смерть таки знайшла її. Їй було страшенно лячно підняти голову й глянути у вічі постаті перед нею. Зрештою, вона зібрала усю свою відвагу й піднялась на рівні ноги з усе ще заплющеними очима. Враз відчула на руці прохолодний дотик і розплющила очі.

Каптура не було. Коси теж. «Куди вона поділась?» – подумки спитала вона сама не знала кого...Смерть зовсім не була страшною ймала обличчя доброї бабусі, злегка втомленої чи то вічним життям, чи то одноманітною роботою – збиранням душ.Стара, нічого не кажучи, піднесла «сірникову» скриньку до свого зморщеного блідого рота, поклала її в заглиблення, де мав би бути язик, котрого, одначе, видно не було – й ураз засяяло настільки яскраве світло, що вона знову затулила очі. Відчула, проте, що світло затягує її всередину, в ту невелику скриньку. Спершу вона трохи боролася з таким нестерпним бажанням піддатися тому світлу, та за мить зрозуміла, що так і повинно бути, їй потрібно туди – у скриньку.

- Стій! – хрипкий голос позаду вивів її зі стану поневолення яскравістю. – Вона моя!

На мить їй здалось, що то він, убивця. Але ж ні: вона сама бачила, як він відійшов углиб лісу по тому, як кинув ножа їй у спинуй упевнився, що вона мертва.

- Не руш, чуєш?!.. Вона моя! Віддай!

Голос говорив голосно, владно. Втім, останнє слово сказано було якось тихше, немов з благанням. Смерть зупинилась, вийняла скриньку з беззубого рота й не розтуляючи уст, спитала незнайомця: «А як же моя скринька? Тут має бути душа».

- Буде тобі душа, обіцяю, – спокійно мовив невідомий, а тоді підійшов ближче і взяв небіжчицю за руку.

***

Ще ніколи він так не лютував! Повірити не міг, що вона втекла від нього. Що наважилась на втечу. Уся хіть, ота непереможнаохота мучити жертву, повільно, насолоджуючись моментом, пропала за одним махом. Залишилось єдине бажання – вбити її! Й от тепер, коли саме це й сталось, коли вона лежала мертва десь там, у глибині лісу, він ненавидів себе ще більше.