Нижчі (вищі) істоти

Частина 1.1

  Мама забігла до мене в кімнату. Яскраве світло вдарило в закриті очі перше, бо світло це найшвидша річ у Всесвіті. Одразу після швидкості світла, на другому місці стоять слова матері яка із жахом, каже своїй дитині тремтячим голосом: "Вставай. Війна почалась".

...

Що?

За 12 годин до.

  Мій хлопець зайшов за мною о четвертій, одразу після закінчення занять. Його обличчя відображало 3 емоції: любов, радість, втома. Це нормально для старшокласника, ніхто не любить школу, а навіть якщо й любить, то все одно втомлюється. Це такі аб'юзивні стосунки. Стокгольмський синдром.

  На вулиці вже було темно, єдине світло це жовті ліхтарі, по яких можна визначити погоду. Тоді була дивна, тепла зима, снігу не було, лише брудні залишки по краю дороги.

  Єгор знайшов мене у столовій, одразу за входом, де я сиділа з моєю найкращою подругою. Побачивши нас, він одразу розважився та кинувся розповідати всі нові плітки які почув за день. От такий він хлопець. Його слова вилітали швидше ніж людське вухо здатно сприймати, тому з усього я зрозуміла тільки те, що життя в його підлітковій кульці кипить.

  Насправді я кохаю його. Наша з ним історія почалася з нової школи. Мої батьки дуже прогресивні люди, і одразу як з'явилась можливість, перевели мене у "нормальну" на їхню думку, школу. До цього року я справді не розуміла що нормального у цій школі. Приватний будинок у якому розміщалося 8 класів в кожному приблизно п'ятнадцять дітей. Уроки до шостої години, через що я не могла спілкуватися з дітьми з державної школи. Це було занадто пізно, щоб йти гуляти. Коротко кажучи, мене все там дратувало, хоча зараз я знаю що вона, як мінімум, навчила мене вчитися. Коли я перейшла у четвертий клас, нас було тільки три дівчинки та дев'ять хлопців. Фактично, це були два класи - четвертий та п'ятий разом, просто через нестачу дітей, нас сумістили, і створили маленьке пекло на планеті. Кожен день я боялась іти в школу через тортури які мені там влаштовували. Діти - то жорстокі істоти, і я була найперша у цьому ланцюгу живлення.

  І тоді, серед усіх пекельних гейзерів та маленьких страхітливих чортів, я знайшла своє миле янголятко, яке витягло мене на рятувальний берег. Це й був мій Єгорчик, кохання всього мого життя. На той момент він був більше схожий на картопельку, пишний хлопчик, з пишними рум'яними щічками та глузливими ямочками. Хоча зараз він виглядає точно як актор голлівудського кіно. Моє щастя, яким я пишаюся.

  В цієї людини є така навичка - викликати емоції. Він ще не здогадується про це. Я вважаю цю навичку магією. Ніколи у своєму житті не зустрічала таких добрих людей як він. Ніби літній вітер, теплими словами він обгортає мене й вкладає у колиску, так ніжно, що тіло перестає контролювати себе. Всі найтаємніші почуття, які я роками ховала у собі, разом з ним виходять на зовні за короткі миті, ніби й не були таємницею. Хоча насправді, ці миті були роками дружби, а потім стали місяцями кохання, які пролітають як секунди, як короткі фотоспогади в голові.

  Я вважаю що Вітер живе у його волосі, між пальців, в душі та серці. Думаю, якщо ви мали, чи маєте (я за вас справді щаслива) таку людину, зараз захочете обійняти її, або обійняти себе, як це роблю я.

  Я обійняла свою подругу й швиденько побігла збиратися. Тоді я огорнула себе теплим картатим шарфом, рожевого та блакитного кольорів, який мені подарував Єгор в день повернення з Білорусі. Цей шарф зберігає у собі спогади, дорожчі за старі фотографії. Запах парфумів, які я подарувала йому на перший новий рік, що ми святкували разом. Запах парфумів, які я використовую зимою. Я ковтнула трохи цього запаху у свої легені. Тепло. Затишно. Пахло тою самою коханою, жахливою зимою.