(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

Частина 23

- Так... Ви щось дізналися? - Едвард своїм хриплим голосом зупинив дружню атмосферу.
- О, так! - відповів Річард, стукнувши кулаком об край долоні, - Бал. Ці лікарі щорічно проводять бал, який має давню атмосферу минулого. У нас є тиждень на підготовку. А пропуск нарешті у нас є.
- Звідки? - здивовано запитав Чарлі.
- Подумай логічно: пропуск, що вів нас до бару, веде і до того заходу, - Річард усміхнувся. - Пам'ятаєш, Нік казав, що туди ТАКОЖ потрібен пропуск, - Річард наголосив на слові (також).
- Думаєш це один і той же самий пропуск? Може, пропуски різні?
- Не думаю... Так чи інакше там пише їхнє ім'я.
- Різне оформлення?
- Можливо. Проте відчуття мене не покидає, що я думаю добре.
- Ви надали доволі корисну інформацію, її потрібно перевірити, - відповіла Джулія.
Всі хором кивнули.
- У нас є тиждень, так? Треба підготувати план: роздобути костюми, зробити зачіски, так стоп... А, де проводиться захід? - вийшла зі своєї стоатегічної уяви Джулія.
- Де, де? У лікарні, де ж іще? - підключився Річард.
- Дивне місце для такого свята, - підхопив Едвард.
- Згідний, - кивнув Чарлі.
- У будь-якому випадку в нас є лише тиждень на підготовку, - суворо відповіла Джулія.
Всі погодилися.
- Тому гайда готуватися, але для початку, - вона легенько штовхнула Едварда, - перевіримо, чи твоя затія спрацювала.
- Ходімо, - смутно відповів Едвард.
- Все гаразд, друже? - поцікавився Чарлі.
Від цих слів йому перехопило дихання: він не хотів, щоби його друг про щось здогадався, а Чарлі був далеко не дурним.
- Так, все добре. Ходімо, друзі, на нас чекають справи.
Через деякий час страшні здогади Едварда були підтверджені...
Коли приятелі добиралися до квартири чоловіка, він був одним з перших, хто хотів якнайшвидше дістатися до своїх невеликих апартаментів, але, будучи вже біля дверей, він закляк, зосереджено вдивляючись в темряву. Сонце вже давно сховалося за горизонт, пропускаючи повз себе непроглядну темряву. Рятували лише ліхтарі, що освітлювали деякі місця, що придавало такому величному місті Києву певної таємничості. Коли вони ступали по засніженій тропі, під ногами приємно хрустів сніг, виблискуючи, завдяки світлу ліхтарів. Перед ними по боках стояли засніжені лавочки, а за ними будівлі, що давно занурилися в темряву через пізню годину так само, як господарі, що там мешкали, давно занурилися в царство снів. Атмосфера була спокійною, а на додачу ще віяло прохолодою, що змушувала їх час від часу шморгати носами. Ось тільки вони цього не помітили: занадто були заклопотані тим, що відбувалося перед їхніми очима.
- Що там? - пролунав голос з поверху нижче. Це була Джулія, яка вже майже наближалася до фігури, що стояла незворушно.
- Я мав рацію, - Едвард показав тонким пальцем на підлогу, де й валявся маленький, майже не помітний для людського ока, згорток паперу.
- Ай справді...
- Ну, що там? - голоси належили двом іншим чоловікам: Річарду та Чарлі. Обоє вони побачили застиглі обличчя Джулії та Едварда, а також клаптик паперу. Після того, як Едвард розповів їм про свою витівку, Річард задоволено присвиснув.
- Оце так... Думаєш, тут хтось був?
- Впевнений і навіть дуже, - вдоволено похитивув головою Едвард.
- Але вони не залишають після себе ніяких слідів, навіть не забирають нічого, - відповіла знову Джулія.
- Бо нічого брати, і не знати, чи це була одна людина, чи декілька. - сухо відповів Едвард, - Ходімо всередину. Що на порозі стояти? - змінив тон та сказав він, забираючи клаптик і пропускаючи вперед своїх гостей.
- А ти змінився, - майже пошепки промовив Чарлі.
На ці слова Едвард нічого не відповів.
- Нумо поглянемо всюди. Може, щось побачимо, - запропонував Річард.
- Гарна ідея, - погодився Едвард.
І вони розпочали пошуки, проте довго шукати не довелося - на кухні Едвард одразу знайшов записку, що мирно собі лежала на столику. Він покликав своїх товаришів, щоб показати їм знахідку, де було нарисано: "Я стежу за вами".